XIV. Пророцтво.

На старовинному дубовому столі, в самому центрі таємної кімнати, лежав конверт, пожовклий від часу, але дивним чином збережений. Його краєчки були трохи підгорілі, наче він побував у вогні, проте не згорів. Поверх нього, виведено старовинним почерком:
"Для тих, хто шукає відповідей".

Івар першим торкнувся його, але не наважився відкривати — передав Олі. Вона обережно розрізала сургуч, і зсередини випав лист, написаний не звичними літерами, а дивними, викривленими символами, що танцювали на пергаменті, змінюючи свій вигляд при кожному погляді.

— Це… якась мова? — здивувався Івар, намагаючись прочитати хоч щось.

Олі нахилилася над листом і похитала головою:

— Це не просто мова. Це — шифр. Магічний. І він… знайомий.

Олді зробила кілька кроків ближче, затамувавши подих. Її очі широко розкрилися.

— Я знаю його, — сказала вона тихо. — Це шифр мого діда. Він учив мене, коли я була дитиною. Гралися з ним, як з головоломкою. Але минуло стільки років...

Вона сіла за стіл, розгорнула лист і зосередилася. Її пальці водили над рядками, іноді зупиняючись, іноді тремтячи. Вона щось бурмотіла собі під ніс — це був майже забутий ритм, дитячий спогад, що повертався разом із запахом трав, голосом діда, тихими вечорами біля каміна.

Олі підійшла ближче, доторкнулася до плеча матері.

Вона сіла за стіл, розгорнула листа й зосередилася. Її пальці ковзали по рядках — іноді зупиняючись, іноді тремтячи. Вона тихо бурмотіла собі під ніс — майже забутий ритм, дитячий спогад, що повертався разом із запахом свіжоскошених трав, голосом діда, тихими вечорами біля каміна.

Оля підійшла ближче й легенько торкнулася плеча матері. Цей дотик — мов міст між часами — переніс її у дитинство, туди, де разом із дідом вони створювали власний шифр. І раптом спогади про цей код спалахнули в пам’яті. Олді згадала, як його розшифрувати.

Текст промовисто виголошував:

Полювання почалося. Відтепер ми всі в небезпеці — і я також. Отже, пророцтво справджується. Колись з’являться троє могутніх Хранителів Рівноваги — Сторожів Сутінок. Їм судилося зберегти рівновагу між світлом і темрявою.

Зашифрована частина, яку вдалося прочитати Олді:

Хранителю, ти повинен обрати один із кристалів — він відкриє наступні двері. Там ти знайдеш рукопис, у якому я залишив усе, що дізнався — усе, що може вам допомогти.
Я вірю в тебе. Світ не загине.
Бережи ключ — він надзвичайно важливий для вашої місії...

Таким був текст. Івар, Олді, та Олі переглянулися між собою.

Івар, Олді та Олі переглянулися. Нарешті тишу порушила Олді:

— Отже, Іваре, вибір за тобою.

Івар тихо вдихнув, а потім, майже втомлено, але з твердою рішучістю мовив:

— Не скажу, що життя мене до цього готувало... Та іншого вибору немає. Приймаю все, як є — і йду туди, куди веде мене доля.

На одному зі столів, вкритому тонким шаром пилу, лежали кристали. Десятки з них. Вони мерехтіли у слабкому світлі, кожен — зі своїм відтінком, формою, енергією. Я дивився на них, немов на зорі нічного неба, і не знав, з чого почати.

Я заплющив очі. Серце билося швидше, мов відчувало, що вибір — не просто крок уперед. Це було щось більше. Рішення, яке визначить долю не лише мою, а й інших.

Я прислухався до внутрішнього голосу. Не розумом, не логікою — душею. І тоді... він покликав мене. Один-єдиний кристал. Я відкрив очі — і рука без вагань потягнулася до прозоро-блакитного каменя, у серці якого пульсувало світло. Він був теплий на дотик, мов живий.

Як тільки я доторкнувся до нього, повітря навколо затремтіло. Зі стіни, до цього цілком гладенької й нібито глухої, раптом проступило слабке сяйво. Ніби камінь, що спав століттями, згадав своє призначення.

Я наблизився. У стіні відкрився круглий роз’єм. Не вагаючись, я вставив у нього кристал — і почув легке клацання. Механізм спрацював. Дверцята розчинились, видавши тонкий подих холодного повітря, що стояв усередині прихованого сховку.

Там, на темній підставці, лежав рукопис — старовинний, зношений, але цілий. Його шкіряна обкладинка була вкрита символами, які я не впізнавав, але які чомусь здавались знайомими. Поруч — три амулети. Кожен у невеликій оксамитовій заглибині, ніби священна реліквія.

Перший мав зображення вовка — символ сили, інстинктів, вірності.
Другий — кажана, створіння ночі, тиші та гострого зору там, де інші сліпі.
Третій — людське обличчя, неймовірно просте, але з пронизливим поглядом — як нагадування про те, ким ми є насправді.

Я вдивлявся в них, і з кожним подихом відчував, що це — не просто артефакти. Це ключі. Частини великого замислу. І те, що вони потрапили до нас — не випадковість.