XIII. Ключ.

Коли Олі ввібрала в себе силу та знання книги, її тіло оповило м’яке світло. Вона відчула, як частина чогось давнього, величного — частина самого спадку Різвелів — оселилася в її серці. І в ту ж мить, як хвиля, вона знову опинилася в бібліотеці — так само раптово, як і зникла.

Жовте сяйво згасло. Олі стояла посеред кімнати, тримаючи книгу, що тихо вібрувала у її руках. На підлозі, в декількох кроках від неї, лежали Івар і Олді. Їхні тіла були нерухомі, очі заплющені. Від них не йшло жодного звуку.

— Ні... — прошепотіла Олі, і її голос затремтів.

Вона опустилася на коліна, обережно поклала книгу поруч. Потім нахилилася до Івара, а згодом — до матері. На її обличчі не було паніки, тільки глибока рішучість і спокій сили, яку вона щойно відкрила.

— Ви не самі, — прошепотіла вона, — я з вами.

Олі простягла обидві руки: праву — до чола Івара, ліву — до чола Олді. У цю мить її пальці засяяли м’яким золотавим світлом. Це було не просто світло — це була енергія, що текла з її серця через руки. Сама магія книги, змішана з теплом турботи.

Сяйво розійшлося тонкими нитками, що проникали під шкіру, мов живе тепло. Повітря в кімнаті наповнилося відлунням невидимого співу — стародавні звуки, що, здавалось, йшли з глибини самого часу.

Спочатку заворушився Івар. Його пальці ледь сіпнулись, потім повіки здригнулися. Він глибоко вдихнув і відкрив очі.

— Олі?.. — прошепотів.

— Я тут, — м’яко відповіла вона, не відводячи рук.

Слідом і Олді зітхнула, її груди важко піднялися. Очі розплющилися повільно, ніби вона поверталася з іншого світу. Вони зустрілися поглядами з донькою.

— Ти… зробила це, — прошепотіла вона з тінню здивування й гордості.

Олі втомлено усміхнулася. Її руки опустилися, світло повільно згасло, але в повітрі залишився його слід — теплий і спокійний, мов дотик на душі.

— Ми тепер разом. І тепер я знаю, хто я.

Олі обережно підвелася, відчуваючи, як енергія ще пульсує всередині, немов відлуння давнього голосу, що щойно стих. Вона подивилася на матір і на Івара, які вже повністю прийшли до тями, і зітхнула з полегшенням.

— Ми хвилювалися за тебе і намагалися тобі допомогти, — промовила Олді, злегка торкаючись руки доньки. — Але книга так і не дозволила цього зробити. Вона закрилася від нас, немов замкнула тебе у собі.
Після паузи додала:
— Ти як? З тобою все добре?

Олі кивнула, глянувши в очі матері.

— Так. Але… я більше не така, як раніше.
Вона торкнулася грудей, ніби щось нове жило там, під шкірою.
— Він був там. Прадід. Грегор Різвел. Він говорив зі мною. Не як з дитиною, а як з тією, хто має нести далі їхню силу. Їхню пам’ять. Я… ключ.

— Ключ? — повторив Івар, і в його голосі бриніла повага. — До чого?

Олі злегка всміхнулась, але в її очах жевріла глибока, ще не до кінця усвідомлена серйозність.

— До істини. До знання. До чогось значно більшого, ніж я могла уявити.
Вона глянула на книгу:

Олі, все ще тримаючи старовинну книгу в руках, повільно провела пальцями по її обкладинці, наче намагаючись прочитати невидимий текст. Її голос був тихим, але впевненим:

— Тут є багато дуже цікавих книг… справжні джерела сили й забутих знань. Але головне послання, те, заради чого ми прийшли, — воно сховане. Воно не тут, не просто в бібліотеці. Воно — в таємній кімнаті. І шифр, який відкриває її, складний.

Олді підійшла ближче, глянувши на Олі уважно:

— Ти відчула це? Де це місце?

— Так, — відповіла Олі, проводячи долонею вздовж старої полиці. — Воно близько. Я відчуваю тиск... ніби сама бібліотека ховає серце в стінах.

Не гаючи часу, герої почали обстежувати кожен кут приміщення. Вони пересували книжки, торкалися барельєфів, шукали тріщини в підлозі чи стінах, які могли би видати щось незвичне. Простір був мовчазний, але пронизаний передчуттям відкриття.

І саме Івар, проходячи повз одну з полиць, зауважив, що дерев’яна конструкція надто легко піддається натиску. Він наважився — і зусиллям відсунув її вбік. За стелажем відкрився вузький простір, у якому виднівся іржавий, проте міцний важіль.

— Тут! — вигукнув Івар, і Олі з Олді кинулися до нього.

Не вагаючись, він потягнув за важіль. Пролунав глухий клац — і одна зі стін почала повільно зміщуватись, відкриваючи вхід у темний прохід. Звідти повіяв холод, просякнутий ароматом старої магії, пилу та чогось... древнього.

Перед ними відкрилася прихована кімната — справжня святиня. Тут, у тиші та тінях, Грегор Різвел проводив свої дослідження. Кам’яні полиці були заставлені артефактами: амулети, флакони з невідомими рідинами, шматки кристалів, урни, сувої з замками. На одному зі столів лежали креслення складних магічних конструкцій, що пульсували легким світлом, ніби досі жили.

— Це його лабораторія, — прошепотіла Олді, не в змозі відвести очей. — Ніхто, крім нього, не мав права тут перебувати. Навіть серед роду.

— Але тепер ми тут, — тихо сказав Івар. — І якщо доля дійсно обрала нас… значить, на те є причина.

Олі ступила вперед, притискаючи книгу до грудей:

— Це місце... відлуння його сили. Тут сховано те, що він не довірив навіть живим. І тут ми знайдемо наступну відповідь...