XII. Випробування Олі в книзі. Грегор Різвел.

Коли я відкрила книгу, я й гадки не мала, що станеться далі. Я не впала, не провалилася, не втратила свідомість — я просто… опинилася в іншому місці. Стояла посеред галявини, залитої м’яким сонячним світлом. Повітря було чисте, пахло свіжістю, травами й квітами. Десь поруч дзюркотів струмок, у повітрі літали метелики, а десь углибині лісу співали птахи. Це місце здавалося надто ідеальним, майже нереальним, але водночас — до болю знайомим.

Я повільно зробила кілька кроків уперед, відчуваючи тепло сонця на обличчі, коли з густих хащ вийшов чоловік. Його силует був мені чомусь близький, а серце в грудях не стиснулося від страху, як це буває при зустрічі з незнайомцем — навпаки, в душі було дивне відчуття спокою.

Він підійшов ближче, і я одразу впізнала його. Це був мій прадід — Грегор Різвел. Саме він був творцем цього маєтку, захисником стародавньої бібліотеки і наймогутнішим магом роду. Його очі були глибокими, сповненими мудрості, а постава — пряма, як у того, хто багато пережив, але не зламався.

— Олі, — промовив він спокійно, без подиву, ніби давно чекав на мене. — Нарешті ти прийшла. Моє випробування — не в магії, а в розумінні себе. Готова?

Я кивнула, хоча ще не знала, що мене чекає. Але страху не було. Лише відчуття, що я ступила на шлях, який давно призначений мені самій.

— Чому саме я? — запитала я, дивлячись на нього. — Чому книга обрала мене?

Грегор усміхнувся тепло, ніби чув це питання вже не раз.

— Ти — не випадкова. Твоя кров несе в собі стародавній код. Але навіть рід не гарантує пробудження. Лише душа здатна відкрити шлях. І твоя — дозріла.

Я стояла мовчки, намагаючись упіймати сенс його слів. У грудях зростало дивне тепло — щось нове, але дивовижно знайоме.

— Що означає бути ключем? — знову спитала я.

— Це випробування, — пояснив прадід. — Книга — це не просто артефакт. Вона — частина тебе, частина твого роду. І ти повинна відкрити в собі дар, щоб стати ключем до нових знань.

— Але я не знаю, як це зробити, — зізналася Олі.

— Ти вже маєш усе необхідне. Ти — нащадок Різвелів. Твоя сила в тобі самій. Ти повинна повірити в себе, у свою спадщину, у свою здатність змінювати світ навколо.

Грегор підняв руку, і між нами в повітрі з’явилося зображення: бібліотека, наповнена світлом, з книгами, які самі перегортали сторінки. Але потім це світло затуманилося — прийшла тінь.

— Бібліотека жива. І вона пам’ятає. Пам’ятає зраду, втрату, біль. Вона не довіряє кожному, хто переступає її поріг. Але вона пам’ятає і надію. Ти — та, що має відновити зв’язок. Твій дар не в силі як такій, а в здатності чути. Відчувати. Відкривати.

— А якщо я не зможу? — прошепотіла я.

— Дар — це не удар блискавки. Це зерно. Якщо його плекати, воно проросте. Ти вже почала. Пам’ятаєш, як чула шум дерев у снах, як трави самі знаходили тебе? Як ти тягнулася до книги, перш ніж побачити її?

Я затамувала подих. Так, я пам’ятала. Все життя щось кликало мене, але я боялася визнати це.

— Що мені робити зараз?

— Дивись у себе, — сказав він і торкнувся моїх грудей. — Закрий очі. Спробуй побачити не світ, а себе в ньому.

Я заплющила очі. Спершу — темрява. Потім — спалахи. Образи. Я стояла на краю прірви, але з моїх рук здіймалося світло. З-під землі тягнулися тіні, але я не тікала. Я стояла. І світло не згасало.

Коли я відкрила очі, Грегора поруч уже не було. Але в мені щось змінилось. Я більше не була просто Олі. Я була носієм Дару. Я була Ключем.

Тим часом в бібліотеці.

Після того як Олі зникла в спалаху сяйва, що вирвалося з книги, кімнату огорнула важка тиша. Книга закрилась і пала на підлогу. Олді підняла книгу з підлоги, але відкрити її не змогла.

— Це не просто фоліант, — прошепотіла Олді, приклавши долоню до грудей. — Вона… втягнула її всередину. Це випробування. Простір магії, створений самою книгою.

— Ми повинні її повернути, — сказав Івар. Його голос був рівний, але в ньому чулося напруження. Погляд — рішучий, майже ворожий, був спрямований прямо на книгу. — Ти знала, що таке може статися?

— Я знала, що бібліотека вибирає, — відповіла Олді. — Що вона перевіряє. Але не здогадувалась, що книга настільки жива… Вона частина серця роду, вона вміє відчувати. Якщо вона визнала Олі ключем — вона повинна пройти шлях сама. Але ми можемо спробувати допомогти. Підтримати.

— Як? — нахилився Івар ближче. — Я не маг. Я нічого не чую в цій магії...

Олді зітхнула, заплющила очі на мить, а потім приклала пальці до сріблястого герба на обкладинці книги.

— Якщо книга — портал, то вона має двері. А будь-які двері мають хоч одну щілину. Магія Різвелів тримається не тільки на силі, а й на зв’язках — крові, пам’яті, любові. Якщо вона проходить випробування, ми не можемо її вирвати, але можемо дати знак, що вона не сама. Можливо, цього буде достатньо, аби дати їй силу.

Вона подивилася на Івара:

— Ми покладемо руки на книгу. Я скажу слова для з'єднання. І додам трави — посилювачі пам’яті та зв’язку. Я не маг, але пам’ятаю навчання свого батька.

Олді встала напроти книги, витягла з внутрішньої кишені кілька сухих пучків трав, розтерла їх між пальцями. Аромат м’яти, полину й вересу наповнив кімнату. Вона кинула пил в повітря — він закрутився спіраллю й осів на обкладинку книги, яка відразу засяяла м’яким світлом.