XI. Маєток Різвелів.

Після того як ми перетнули озеро, шлях до бібліотеки пролягав через густий, похмурий ліс. Кожен крок вів нас ближче до старовинного маєтку, схованого між велетенськими деревами. Його мури були обвиті мохом і ліанами, а чорні вікна — немов порожні очі, що безмовно спостерігали за світом. Це був маєток Різвелів — родини, що зберігала всі знання нашого роду: про магію, історію, ремесла, трави й забуті таємниці.

Маєток виглядав зловісно, ніби сам ліс боявся наблизитися до нього, ховаючись у власній тіні. Олді йшла попереду, мов тінь серед дерев, її обличчя залишалося спокійним, але в очах жевріла тривога. Олі тримала мене за руку, ніби шукала в мені опору — чи, може, хотіла підтримати мене самого.

— Тут не просто бібліотека, — прошепотіла Олді, коли ми зупинилися перед старою залізною брамою. — Це сховище давніх знань. Те, що зберігається всередині, може не лише дати силу, а й зруйнувати. І не кожному дозволено ступити за цей поріг.

Я кивнув, відчуваючи, як у грудях стискається щось холодне. Усередині мене ніби заворушилось щось давно забуте — не просто страх перед невідомим, а глибоке, майже інстинктивне відчуття, що нас оцінюють. Сам маєток, здавалося, прислухається до наших кроків, зважує кожен подих.

Минуле спалахнуло в пам’яті — приглушене, болюче. Я згадав день, коли вперше відчув справжній страх. Мені було десять. Я щойно повернувся із змагань, коли батько сказав, що мама в лікарні. Кома. Її збив автомобіль.

У ту мить світ завмер. У голові лише одна думка: я можу більше ніколи не побачити її. Не сказати, як сильно її люблю. Страх охопив мене повністю. Я не міг дихати, не міг говорити — лише сидів у палаті, тримаючи її холодну руку, розповідаючи про все, що траплялося. Мовби силою слів намагався повернути її. І вона повернулася.

Та відлуння того дня лишилося в мені назавжди. Відтоді я навчився боятися по-справжньому. І саме той страх ожив зараз — у цьому мертвому повітрі, перед цією брамою.

Олі повернула масивний ключ у замку. Брама відчинилася зі скрипом, що прорізав тишу, немов попередження. Ми увійшли.

Всередині нас зустріла глибока тиша — застигла, мов камінь. Стіни були вкриті барельєфами й дивними символами, які ніби спостерігали за нами.

Попереду — вузький коридор, освітлений тьмяними ліхтарями. Єдиний шлях вів уперед.

— Це місце живе, — прошепотіла Олді. — Бібліотека має власну волю. Вона може відкритися… або відмовити.

Ми наближалися до масивних дверей у кінці проходу. Холод пройняв мене — не зовнішній, а той, що приходить ізсередини, коли щось старе й потужне звертає на тебе увагу.

Мої пальці тремтіли. Я зробив глибокий вдих. Кожна клітина в мені прагнула повернутися назад, але щось сильніше змусило зробити крок уперед.

Олді поклала руку на двері — і вони відчинилися самі, без жодного звуку. Нас зустріла темрява та м’яке, майже примарне світло ламп, що освітлювали нескінченні ряди стелажів. Це була бібліотека Різвелів — місце, де час, магія й знання сплелися в єдину сутність.

— Тут — відповіді, — мовила Олді. У її голосі бриніло захоплення, змішане з тривогою. — Тепер ти зможеш дізнатися правду, Іваре.

Олі підійшла до однієї з полиць. Її очі блищали, вона простягла руку до книги, наче відчувала її поклик.

— Вона говорить до мене, — прошепотіла. — Це те, що ми шукали.

— Ти впевнена? — спитав я.

— Не зовсім, — відповіла вона, не відводячи погляду. — А чому питаєш?

— Бо відчуваю... тут є ще щось.

Вона торкнулася книги. Її обкладинка була темна, з срібним гербом Різвелів. Як тільки вона взяла її до рук, простір навколо затремтів. У повітрі запахло пергаментом, а світло набуло теплого, золотого відтінку.

Та раптом — спалах. Із книги вирвалося сяйво, що охопило Олі. Вона зникла — втягнута всередину сторінок.

Ми з Олді підбігли. Книга мовчала. Замкнена. Непорушна. Вона берегла свою таємницю.

— Вона… всередині, — прошепотів я.

— І ми не можемо її дістати, — з тривогою додала Олді.

Я стиснув кулаки.

— Час дізнатися правду. Ця книга — лише початок. Ми зробили перший крок… і вже не зможемо повернутися.