IX. Повернення до реальності.

Я знову прокинувся в холодному поту, але цього разу було щось інакше. Повітря в кімнаті здавалося густим, наповненим ароматом сухих трав, що тягнувся з чашки, залишеної на столі біля ліжка. Поруч, на дивані, сиділи двоє — Олі та Олді. Їхні силуети були реальними. Не бачення. Не примари. І вперше за довгий час я відчув — я не один.

— Нарешті ти прокинувся, — тихо промовила Олі. Її голос був м’яким, але в ньому вчувався неспокій.

— Ми ледве тебе повернули, — додав Олді, нахилившись уперед. — Ти постійно марив. Твоя енергія скакала, наче ти змагався з самою темрявою.

Я повільно підвівся на лікоть і кинув погляд на чашку.

— Що це?

— Відвар для заземлення, — відповіла Олді. — Він допоміг витягти тебе назад. У тебе, Іваре, майже стерлась межа між цим світом і тим... іншим.

Я мовчки дивився на них, намагаючись зібрати докупи розірвані уламки свідомості. У голові ще лунав голос духа: «Ти вже на межі». І відчуття, що я досі частково там, не полишало мене.

— Скільки я був без свідомості?

— Більше доби, — сказав Олді. — Ми знайшли тебе в лісі. Ти сидів біля згаслого вогнища, а амулет на тобі світився одночасно золотим і срібним.

Я машинально торкнувся грудей. Амулет все ще висів на шиї — злитий в одну цілісну форму. Він пульсував. Жив.

— Що ви про нього знаєте? — запитав я, переводячи погляд з амулета на них.

Олі з Олді переглянулись.

— Це стародавній амулет, — відповіла Олді. — Але щоб дізнатися більше, нам потрібно потрапити до бібліотеки нашого пращура. Вона розташована в далекому поселенні. Саме там можуть бути потрібні тобі відповіді.

— Тоді нам треба вирушати, — твердо сказав я.

— Я з вами, — тихо промовила Олі.

Я згадав ще одне запитання, що не дає мені спокою.

— Але як ви мене знайшли?

— Ми не могли до тебе додзвонитися, — відповіла Олді. — Олі відчула, що щось пішло не так. І за допомогою амулета, кристалів і трав ми відстежили твій слід. Ти був глибоко в тіні, але ще живий.

— А що зі мною відбувається? — спитав я.

Олді зітхнула.

— Схоже, ти потрапив у Світ Тіней. Це простір між світами. Він випробовує тих, хто нещодавно отримав дар. Я читала про нього в одній дідовій книзі. Там легко загубитися. І виживають далеко не всі…

Вона підвелася, вийшла на кухню і повернулася з іншою чашкою, в якій клубочився темний, терпкий аромат.

— Що це? — запитав я.

— Відвар, що відновлює сили. Неприємний на смак, але необхідний. Потрібно випити все до краплі.

Я зробив ковток. Напій був гірким, терпким, але вже через мить тіло почало розслаблятися. Дрижання вщухло, пульс стабілізувався. Я знову відчув під собою землю.

— Добре, — сказав я, ставлячи чашку на стіл. — Якщо я повернувся — настав час діяти.

Через деякий час ми почали збиратися в дорогу...