VII. Зустріч з тінями.

Я сидів на краю струмка, вдивляючись у воду, яка тихо текла між камінням. Раніше ці моменти давали мені спокій, але зараз я відчував тільки холодну порожнечу. Ліс навколо мене здавався живим, мовби він спостерігав за кожним моїм рухом, прислухався до кожної моєї думки. І ось цей голос — голос лісового духа — не давав мені спокою. Тепер я точно розумів: я вже не можу повернутися до колишнього життя.

Я піднявся і почав йти в глиб лісу, відчуваючи, як моє тіло підлаштовується під навколишній світ. Мої рухи ставали більш впевненими, а чуття гострішими, як у того, хто вже давно вміє читати цей світ. Але навіть з таким контролем, в мені все ще жевріла та сама напруга — здавалося, що я ось-ось можу втратити себе в цій силі.

Він сказав, що для того, щоб стати сторожем, я повинен пройти випробування. Але які випробування? Що означає цей шлях, коли сам я не знаю, де межа між силою і руйнівною агресією, між контролем і хаосом?

Несподівано переді мною знову з'явився той самий старий, в білому, що коли я вперше потрапив сюди, сказав про мою місію. І тепер він був тут, як і в попередні рази, коли я вже думав, що моя сила вирвалася з-під контролю.

— Ти готовий почати випробування, Іваре? — запитав він, знову поглянувши на мене своїми пронизливими очима.

Я замислився, але одразу відчув, що не маю іншого вибору. Якщо я хочу зрозуміти себе, то зараз — єдиний момент для цього. Вибору немає. Моя місія вже почалася.

— Так, я готовий, — сказав я, хоча всередині мене все ще бушувала буря сумнівів. Я не знав, що чекає попереду, але тепер я розумів: не зробити цього означало б здатися.

Старий кивнув, задоволений моїм рішенням, і потім, знову, як і в попередні рази, зник у лісі. Я залишився сам. Але на цей раз я не відчував себе самотнім. Весь ліс, вся сила цього світу була зі мною. Я відчував це, мовби з кожним кроком я став більш єдиним з цим місцем.

Мої тренування стали важливими, але тепер вони набули нової мети. Я вже не просто намагався стати фізично сильним. Я мусив навчитися розуміти свою сутність, свої сили, вчитися ними володіти, а головне — не дозволити їм управляти мною.

І ось тоді, коли я зробив кілька кроків і опинився на галявині, я побачив її. Вона стояла серед туманів, що повільно піднімалися з землі, її очі випромінювали дивну теплоту, хоча навколо було холодно.

— Ти почав, але чи ти готовий закінчити? — запитала вона, злегка посміхаючись, немов знаючи відповіді на всі питання.

Це була та сама жінка лісовий дух, що з’являлася раніше. Але тепер, дивлячись на неї, я розумів, що це не просто дух лісу. Це була частина мого шляху, частина мене самого.

— Я готовий, — сказав я, хоча всередині знову було відчуття боротьби. Я не знав, що чекає попереду, але тепер я не міг зупинитися.

Вона подивилася на мене з поважним виразом обличчя, а потім мовила:

— Ти починаєш зрозуміти: не завжди твої сили будуть тобі другом. Вони можуть стати твоїм ворогом, якщо ти дозволиш їм диктувати свої умови.

Ці слова забили в мене важкий молот думок, і я зрозумів, що цей шлях не буде простим. Мої сили — це не просто дар. Це велика відповідальність.

— Ти мусиш пройти через свої найтемніші страхи, Іваре. І тоді ти знайдеш шлях до справжньої сили. Ти не зможеш контролювати це, якщо не зустрінешся з тим, що ховається в твоїй душі.

Ці слова, як і її погляд, були важкими, але я розумів, що вони правдиві. Я мав пройти через себе. І цей шлях тільки починався.

Якщо я хочу стати сторожем дня і ночі, мені доведеться подолати всі тіні, які приховані у мені самому.

Тепер я знаю: справжня боротьба починається не з іншими, а з собою.