IV. Дорога додому.

Я їхав додому з думкою, що скоро все повернеться у своє русло, і я знову житиму нормальним життям — без перевертнів і всілякої дивини. Надворі вже темніло. Як на зло, зламалася машина. До міста залишалося ще пів шляху. Зв’язок не ловив. Я взяв рюкзак із найважливішими для себе речами і пішов дорогою пішки.

Машин на трасі в такий час не було. Я звернув до невеликого поселення. Поселення було закинутим, майже ніхто там не жив. Лише на околиці в одній із хижин горіло світло. Я постукав у двері. Відчинила жінка.

— Вітаю, обраний днем і ніччю. Я чекала на тебе.
— Хто ви? І звідки знаєте, хто я?
— Заходь, поговоримо.

Я зайшов до хижини. Жінка запропонувала сісти й налила мені трав’яного чаю. Почала говорити:

— Не так важливо, хто я і як. Важливо — хто ти. Я знала, що одного дня з’явиться обраний. На нього буде покладена велика місія. Від долі тобі не втекти. Ти вже одного разу оминув свою участь. Цього ж разу все серйозніше: або приймеш свою долю, або загинеш.
— Що означає «оминув»? Яка ще місія? Про що ви взагалі?
— Запитай у своїх батьків, яку таємницю вони від тебе приховують. Усе інше ти дізнаєшся з часом — від інших провідників. Одне лише скажу: твій шлях шляхетний, і тобі потрібно бути сильним — і тілом, і духом. Лише не здавайся. А зараз — пий чай, він додасть тобі сил.
— Сил? Для чого?
— У мене не так багато часу, як і в тебе. Можеш поставити одне запитання. Вибери його добре.
— Чому саме я — обраний днем і ніччю?
— Бо ти маєш хоробре серце. Твої помисли чисті, ти жертовний, справедливий, волелюбний… У тобі поєднані краса і сила дня і ночі. Тримай мій амулет — і тікай. Скоро вони прийдуть. Тобі пора. Не озирайся. Амулет був у вигляді місяця.

Я взяв амулет. Дім затрусився, роздався грім. Жінка показала на двері, і я побіг. Надворі чувся моторошний вий. Всі будинки навколо наче ожили й почали рухатись. Я біг і, хоч жінка просила не озиратись, усе ж озирнувся — і побачив, як великий чорний птах ніс її у своїх лапах кудись у небо.

Я більше не озирався. Біг, доки не опинився на галявині, вкритій густим туманом. Пройшов ще трохи й оглянувся знову. Там, біля вогнища, сидів старий дід у білому одязі, з довгою білою бородою. Він заговорив:

— Я чекав на тебе, обраний. Сідай біля вогнища.

Я сів. Запитав:

— А ти хто?
— Ти й сам усе зрозумієш, коли приймеш себе і свою місію. О, бачу, моя сестра вже зустріла тебе. Тримай чай і амулет — він тобі знадобиться.

Я взяв амулет — він був у вигляді сонця. Жаринки у вогні затанцювали.

— Іди за покликом серця і душі. І ніколи не звертай зі шляху обраного. Одягни обидва амулети, — сказав старий.

Я послухався. Щойно одягнув амулети, вони з’єдналися в один.

— Тепер ти — Сторож Дня і Сторож Ночі. Сторож Сутінок. Ти зміниш на цьому посту мене і мою сестру, а ми підемо на почин. Ти прийняв свою долю.

Голоси промовили:

Nunc es diei ac noctem!
(Тепер ти — день і ніч!)

Потім усе стихло.

— А що я маю робити?
— Слухати свій внутрішній голос. Скоро багаття догорить — і ми всі повернемося. Хто куди. А ти — прослідкуй, щоб воно догоріло.
— Добре.
— Мені час настав.

Старий зник, наче пара — розвіявся у повітрі. Я продовжував сидіти біля багаття, поки воно не згасло. А з вогнем зник і туман.

Я прокинувся. Сидів у машині. Подумав, що це був сон… але на мені висів амулет. І я зрозумів: це не був сон.

«Гаразд… подумаю про все це потім. А зараз — треба вибиратись звідси».

Я завів машину — і вона завелась. Їхав додому, до батьків. Решта дороги минула без пригод.