Розділ 2

​Марк мчав крізь нічне місто зі швидкістю, яка здавалася неможливою для звичайної тварини. Діана відчувала, як під нею перекочуються сталеві м’язи вовкодава. Вітер вибивав сльози з очей, а дощ перетворився на суцільну стіну води, але Марк навіть не збився з дихання. Він перестрибував через двометрові паркани так легко, ніби це були паперові перешкоди.

​Вони заглиблювалися в промислову зону, де старі цегляні будівлі стояли впритул одна до одної. Марк різко загальмував біля непоказного гаража, двері якого самі по собі відчинилися з важким гулом. Щойно вони опинилися всередині, світло ламп засліпило Діану.

​— Злазь, ми на місці, — почула вона голос у голові.

​Діана зісковзнула з вологої шерсті на бетонну підлогу. Її ноги тремтіли. Перед її очима величезний білий пес почав трансформуватися. Це не було схоже на жахливі фільми — це була грація магії. Кістки ставали на місце, шерсть ховалася під шкіру, і за мить перед нею знову стояв Марк, накидаючи на плечі стару куртку.

​— Де ми? — прошепотіла вона, озираючись.

​Гараж виявився лише прикриттям. За ним відкривався величезний зал, заставлений тренажерами, екранами та картами міста. У кутку на дивані сидів худорлявий хлопець із неймовірно гострим поглядом, який щось швидко друкував на ноутбуці. Поруч із ним розминалася дівчина з короткою стрижкою, чиї рухи були різкими й точними.

​— Познайомся, Діано, — Марк обернувся до команди. — Це Джекс, наш «ніс і вуха» міста. Порода — доберман. А це Рексі, наш найкращий штурмовик — бельгійська вівчарка малінуа.

​— Вона виглядає занадто переляканою для білої вівчарки, — хмикнула Рексі, не припиняючи віджиматися. — Марку, ти впевнений, що вона одна з нас?

​— Її кров уже прокинулася, Рексі. Ти ж чуєш цей запах? — Марк підійшов ближче до Діани. — Запах озону та срібла. Так пахнуть лише вартові.

​Діана подивилася на свої руки. Вони дрібно тремтіли, але не від страху. Вона відчувала дивний жар, що розливався від грудей до кінчиків пальців. Раптом звуки в кімнаті стали вдесятеро гучнішими: вона чула серцебиття Джеккса, гул електрики в лампах і навіть шурхіт миші десь під підлогою за три кімнати від них.

​— Що зі мною відбувається? — вона схопилася за голову. — Я чую все... це занадто!

​— Це «Сенсорний Шок», — Марк поклав руки їй на плечі. — Твій внутрішній собака намагається взяти контроль. Дивись на мене, Діано. Дихай зі мною. Зосередься на моєму голосі. Відсікай зайве. Залиш тільки мій голос.

​Діана заплющила очі. Вона почала візуалізувати, як кожна зайва звукова хвиля зникає. Гул ламп — геть. Кротяча метушня — геть. Залишився лише низький, заспокійливий тембр Марка. Поступово світ навколо став чітким, а не хаотичним.

​— Молодець, — Марк відпустив її. — Ти емпат. Твоя спеціалізація — зв'язок і відчуття загрози. Ти — серце зграї, Діано. Саме тому Гончаки Хаосу полювали на тебе. Без емпата зграя сліпа в бою.

​— Але я не просила про це! Я просто кінолог! — вигукнула вона.

​— Ти була вартовою ще до того, як навчилася ходити, — Джекс відірвався від моніторів. — Чому, ти думаєш, усі собаки в розпліднику слухалися тебе без слів? Чому твій пес Бой розумів тебе з одного погляду? Ти завжди розмовляла з нами, просто не знала про це.

​Раптом на екранах Джеккса заблимали червоні точки. Він миттєво став серйозним.

— Альфа, у нас проблеми. Тіні диких атакують розплідник. Вони знають, що ти забрав її, і тепер хочуть знищити все, що їй дороге. Твій Бой... він намагається захистити інших собак, але їх забагато.

​Діана відчула, як усередині неї щось обірвалося. Її пес, її найкращий друг, зараз був у смертельній небезпеці через неї. Весь страх миттєво випарувався, залишивши лише чисту, холодну лють.

​— Ми повертаємося, — сказала вона таким голосом, що навіть Рексі зупинилася і з повагою подивилася на дівчину.

​— Ми не встигнемо на машині, — зауважив Марк.

​— Тоді ми побіжимо, — Діана відчула, як її зуби стають гострими, а шкіра вкривається білосніжним густим хутром. — Я навчуся перетворюватися прямо зараз. Ведіть!

​Марк посміхнувся — цього разу по-вовчому.

— Зграя! До бою!

​Одним злагодженим рухом чотири постаті вилетіли з гаража в ніч. Цього разу Діана не сиділа на спині Марка. Вона бігла поруч — витончена, сніжно-біла вівчарка, чиї очі світилися рішучістю. Вона відчувала кожного члена зграї через ментальний зв'язок: силу Марка, швидкість Джеккса і бойовий запал Рексі.

​Вони були не просто собаками. Вони були правосуддям, що мчало крізь темряву.