Дощ лив як із відра, забиваючи запах асфальту та бензину. Діана міцніше стиснула повідець свого службового пса, але той раптом зупинився і тихо заскавчав, притиснувши вуха.
— Що таке, Бой? — прошепотіла вона, вдивляючись у темряву занедбаного складу.
Раптом із тіні вийшов чоловік. Він не був схожий на звичайного злодія. Високий, у важких армійських черевиках, він дивився на Діану так, ніби знав її тисячу років.
— Тобі не варто бути тут tonight, Діано, — сказав він низьким, вібруючим голосом. — «Тіні диких» уже близько. Вони не люблять домашніх.
— Хто ти такий? Звідки знаєш моє ім'я? — Діана тягнулася до рації, але пальці не слухалися.
Тієї ж миті з даху складу стрибнуло щось масивне. Це був величезний пес із червоними очима — Гончак Хаосу. Він роззявив пащу, з якої капала чорна отрута.
Діана заплющила очі, готуючись до удару, але почувлося лише гучне гарчання і звук боротьби. Коли вона розплющила очі, перед нею стояв Марк. Його сорочка була розірвана, а очі світилися чистим сріблом.
— Бой, додому! — наказав він псу Діани, і той, на диво, миттєво послухався, зникнувши в тумані.
— А тепер, — Марк повернувся до Діани, і його зуби почали видовжуватися, перетворюючись на ікла, — тримайся за мій загривок. Нам треба бігти.
Він перетворився прямо перед нею. Величезний, потужний ірландський вовкодав підставив їй спину. Діана, не вагаючись ні секунди, вчепилася в його жорстку шерсть.
— Ласкаво просимо до Зграї, сестро, — пролунав його голос у її голові.