Розділ 23. Кам'яний коридор

Пройшовши трохи прокладеним у скелі ходом, я позадкувала. Розміри коридору ледве були розраховані на людину, а сніговому барсу тут не пройти.

Повернувшись, я двічі схопила зубами Саєба за рукав, подаючи знак, що вимагаю повернення в людську подобу. Ми попрямували до найближчого повороту - караючі не повинні дізнатися про деталі перетворення.

Коли я з'явилася перед ними у супроводі Саєба вже одягненою, той, що називав мене нечистю, зашипів не гірше від тієї самої нечисті.

- Леді, що з ними робити? - запитав Римон, вказуючи на полонених.

- Робіть, що вважаєте за потрібне, - знизала плечима я.

- Тоді ми заберемо їх із собою і будемо судити.

- Та повісити їх і все, - пролунало з натовпу. - Серед них безневинних немає!

- Якщо їхню провину буде доведено, ми їх повісимо, - перекрив гучним баритоном голос крикуна Римон.

- Вішати без суду і слідства - ви хочете стати такими самими, як вони?

- В них усіх пір'ячко на писку. Ти подивися на них! - вигукнув інший.

- Доки я ваш ватажок, ми не вбиватимемо без суду, - в голосі Римона почувся метал.

Бійці невдоволено загомоніли, та закликів розправитися з полоненими більше не було.

* * * * *

- Зерд іде не один, з ним жінка. Вона поранена, та не дуже серйозно, тому що запах крові ледь чутний, - повідомила я Саєбу.

Він першим поліз у кам'яний лаз, за ним Римон. Мені дозволили іти третьою та доручили почесну місію нести ліхтар.

У вузькому коридорі ми розтягнулися ланцюжком. Зерд ненабагато випереджав нас, та враховуючи, що ми втратили час на сутичку з його переслідувачами і ще трохи часу на обговорення подальших дій, наздогнати його не вдавалося.

Вирубаний у скелі прохід спускався в бік моря і поява на стінах та під ногами морських раковин свідчила про те, що ми відносно недалеко від нього. На відміну від великої кішки, у людському тілі я могла досить вільно пройти коридором і з цікавістю роздивлялася фактуру стін. Це не був крихкий піщаник, як скелі на острові, де ми колись знайшли Кріді. Це був справжній міцний камінь, і я намагалася уявити собі. хто і якими засобами проклав цей тунель. І з якою метою, адже неабияка праця навряд чи була виконана задля розваги.

Світло ліхтарів відбивалося від стін. Кам'яний хід петляв, іноді звужуючись таким чином, що доводилось протискуватися повз виступи стін. Місцями відполіровані до блиску внаслідок рівного сколу каменю, вони віддзеркалювали світло капризними та грайливими іскрами. А місцями темний необроблений граніт, здавалося, вбирав у себе все світло до останнього, не віддаючи ані краплини назовні.

Наша група розтягнулася довгим ланцюжком, тримаючи дистанцію один від одного. Тільки так можна було подолати всі перешкоди шляху, не заважаючи тим, хто йшов попереду та позаду тебе.

Загін Римона поступово зменшувався. На щастя, поки що обходилося без втрат, та ми змушені були залишати охорону з кожною групою полонених, яких на нашому шляху ставало все більше.

Двоє залишилися у Кріпса і ще трьох ми залишили з полоненими у підземному ході. Ми так і не дійшли згоди, що з ними робити. Зрозумілим було одне: їм не можна залишатися на місці, тому що караючі невдовзі повернуться. Щоправда, перерахувавши супротивників, я дійшла висновку, що в Цитаделі мало залишитися близько п'яти "справжніх" бійців, і сумнівалася, що Владика відправить у погоню останні резерви. Хіба що товариші Римона можуть зустрітися з натовпом із двохсот нікчем. Та в них, здається, був план, що робити з полоненими караючими далі.

Сказати, що мені було некомфортно у цьому кам'яному рукаві - це нічого не сказати. Варто ворогам оточити нас спереду та іззаду, і ми були б у пастці. Та сліди Зерда впевнено вели сюди, це велика кішка визначила абсолютно точно. І тепер я вирішувала головоломку, в яку складалася низка вловлених нею запахів. Зерд був не один. З ним самка і вона поранена. Також домішувався слабкий слід третьої людини.

Зерда вивів із цитаделі провідник? Тоді чому жінку було поранено?

Може той, кого я побачу, вже не колишній Зерд. Що, якщо його перетворили на монстра і відпустили полювати на своїх товаришів?

А може, Зерду вдалося втекти, прихопивши із собою одну з полонянок. Тоді до чого тут провідник? Який до того ж, схоже, пройшов цим шляхом значно раніше. Просто не підземний хід, а Бродвей якийсь!

Я відчула нестачу свіжого повітря. Майже двадцять чоловік і два ліхтаря у дуже обмеженому просторі, де вентиляція, ймовірно, здійснюється тільки з одного боку, бо з другого вихід закритий каменем. Свідомість затьмарювалася. Схоже, давалося взнаки часте перетворення на велику кішку і назад. Ще не вистачало знепритомніти. Не факт, що мене взагалі зможуть витягти з цього коридору. Та я намагалася відігнати похмурі думки. Краще зосередитися на тому, що Зерд живий, і йому вдалося вибратися.

А що з Конфідусом? Конфідуса з ними не було. Еридіанину пощастило менше?

Запитань було більше. ніж відповідей. У голові паморочилося, тож я трималася за стіну, іноді притуляючись до неї щокою, щоб трохи охолодити палаюче обличчя.

Згадалася смішна прикмета з дитинства: якщо в тебе горить обличчя, хтось згадує, причому не дуже добрим словом.

Хто ж мене може згадувати? Напевно, Дан, який уже повернувся і помітив мою відсутність.

Наречена, що має звичку тікати, варто нареченому ненадовго відлучитися. Ну, добре, я вже не його наречена, та Дан все одно буде у нестямі від гніву.

Це мене розсмішило. От же ж, врятував на свою голову. Сподіваюся, принаймні з Норіссою все гаразд.

Та навіщо нас оточувати. Достатньо закласти купу гілля або ганчір'я в лаз і підпалити, закривши вхідний отвір. У закритому просторі дим знищить все живе.

Безкінечний кам'яний хід діяв на нерви. Щось зовсім похмурі думки полізли в голову. Скільки ж він тягнеться? Кілометр, п'ять, десять? Ми йдемо вже з годину, та кінця поки що не видно.

У стінах з'явилися тріщини, у деякі можна було засунути руку. Можливо, вони й не містили в собі небезпеки, та я намагалася скоріше проминути ці ділянки. Втім, із деяких тріщин відчувався потік свіжого повітря, тому дихати стало легше. Цей маршрут геть не пристосований для екскурсій великим групами. Не могли вже придумати якийсь комфортніший для туристів маршрут.