Розділ 18. Скарб Лігнора

Підземний хід, у якому опинився Лігнор, був вузьким. тож іти по ньому доводилося, час від часу обдираючи руки об кам'яні виступи. На відміну від попереднього, прокладеного у землі, цей хід був пробитий у камені.

Лігнор подумки лаяв себе за слабкість. Все, що йому було потрібно, - повернутися до готелю, а звідти дістатися до Цитаделі і повідомити, що саме він завів Вартового у пастку. Йому пробачили би всі гріхи і навіть винагородили б. Так ні, він вирішив шукати пригод.

Причина була в тому, що для Лігнора, як і для більшості людей, Полуденні Вартові були казкою, міфом. І коли він на власні очі побачив живого Вартового, у нього всередині щось перевернулося.

Насправді, Лігнор не був поганою людиною, і коли він запевняв, що не приймав участі у вбивствах і катуваннях, це було правдою.

Та в якийсь момент він повірив у те, що караючі роблять благородну справу. Дійсно, не всі їхні жертви були безневинними людьми. Серед заарештованих були ті, хто й справді знався із нечистою силою. А коли Лігнор зрозумів свою помилку, він уже не міг вийти з цієї системи, бо людину, яка знає стільки секретів караючих, ні за що не залишили б у живих.

Підземний хід мав вивести Лігнора до берегу моря. Одного разу він побував тут разом з експедицією караючих, яка шукала відлюдника. Відлюдник жив у одній з печер і чимось їм не догодив.

Лігнор був трохи ображений на Конфідуса за те, що той відібрав у нього зброю. У той момент Лігнор відчував таке душевне піднесення, що готовий був битися пліч-о-пліч з Вартовим і його товаришем.

Йому було відомо про "летючих мишей", і яку небезпеку вони собою становлять. Та він не був упевнений, чи можуть їх так швидко розбудити, і чи будуть взагалі їх використовувати, а детально все розповідати не було часу.

Та склалося так, як склалося. Він розумів, чому товариш Вартового так вчинив. Від караючого цілком можна очікувати удару в спину.

Лігнор засопів.

Незважаючи на брак бойового духу, він був розумним і кмітливим. Та хто це оцінить зараз!

Вийшовши з підземного ходу, він спускався до печер. Відлюдника вони тоді не знайшли, зате Лігнор знайшов щось цікаве.

Цей предмет нагадував звичайну пилу із кнопкою на руків'ї. Та коли Лігнор, перехопивши предмет зручніше, натиснув на кнопку, пила завібрувала. Лігнор з переляку мало не впустив її. У середньовічному світі електропристрої не були відомими, тож не дивно, що поведінка пили його надзвичайно заінтригувала.

Озирнувшись, і впевнившись, що його ніхто не бачить, Лігнор знову вхопив інструмент, на цей раз двома руками, і, ввімкнувши, приклав до кам'яної стіни. На його подив, лезо увійшло в камінь, як у масло.

Лігнор висмикнув інструмент і оглянув його. Не було жодних слідів нагріву або пошкодження леза. І тоді він зрозумів, що йому пощастило натрапити на кірт.

Поки його товариші шукали відлюдника у навколишніх печерах, Лігнор загорнув кірт у старе ганчір'я, купа якого валялася під стіною, і сховав під великим каменем.

Після цього він з чистою совістю знайшов інших та привів їх до помешкання відлюдника, повідомивши, що господаря там немає.

З тих пір Лігнор тільки один раз зміг вирватися на берег моря, щоб заховати свій скарб надійніше. Його бентежила думка, що відлюдник повернеться і забере кірт.

Потім він не раз згадував про схованку, та не міг уявити собі, що буде робити з кіртом. Спробувавши продати його, він би сам опинився в ролі заарештованого у катівні. Та й правду кажучи, гроші йому були ні до чого. Караючі знаходилися на повному забезпеченні Ордену, сім'ї у Лігнора не було, тільки далекі родичі в одному із сусідніх баронств. Та стосунки з ними були такими, що Лігнору ні за що не спало б на думку допомагати їм грошима. Через це кірт лежав у схованці, принаймні Лігнор на це сподівався, і очікував свого часу.

Лігнор порпався в купі ганчір'я, що встигло зотліти, намагаючись знайти щось придатне, щоб зав'язати кірт у вузол. Нести його в руках не хотілося б.

Закріпивши вузол на поясі, він вийшов з печери і присів на камінь. Сонце тільки-но збиралося сходити, а Лігнору треба було вирішити, що робити далі.

Йому було відомо, де тримають ув'язнених, та для того, щоб дістатися до підвалу, потрібно було пройти майже через усю Малу Цитадель.

Вхід був із другого поверху, і, якщо йти з двору, потрібно минути охорону, і потім ще довго плутати коридорами у приміщеннях, де знаходилися Сірі жерці, до сходів на другий поверх. На другому поверсі знов чатувала охорона, охороняючи вже безпосередньо помешкання керівництва. В самому кінці знаходився вхід до катівні, щоб старшим жерцям і Теветію не доводилося обходити всю будівлю, якщо раптом вони захочуть особисто допитати злочинця чи підозрюваного.

Допитами, при необхідності, займалися ті ж самі бійці, які захопили Зерда і Конфідуса в полон. Окремого штату катів у Малій Цитаделі не було, і якби Лігнор побачив тих, хто допитував Зерда, він би дуже здивувався.

Лігнор не знав, що, тільки-но прибувши до Малої Цитаделі, Владика розіслав гінців з наказом стягнути туди всі більш-менш боєздатні загони з навколишніх баронств. Сили, розташовані в Імперії, він поки що не чіпав, та якщо справи підуть не так, як йому хотілося б, Владика планував залучати і їх.