Розділ 17. Іграшка Владики

Дзвін ланцюгів підказав Зерду, що він закований у кайдани. Першим, що він відчув, був холод. Руки затекли, тож Зерд спробував ними поворухнути. Це було важко, дуже важко.

Розплющивши одне око. бо друге затекло від побоїв, він побачив... Він нічого не побачив. Та вогкість підказувала, що він знаходиться під землею.

Зерд був прикутий до стіни. Біль уже не був таким нестерпним, і нога трохи слухалася. Частинка Чорного Серця, за допомогою якої Конфідус не дав йому загинути біля форту, залишилася в його тілі і робила свою роботу.

Наскільки він міг судити, Конфідуса поруч не було.

В чому була їхня помилка?

Знову і знову прокручуючи в уяві хід бою, він не міг знайти ключовий момент. Зерд завжди покладався на свою інтуїцію, і вона його не підводила. Але тепер він у чомусь схибив. У чому?

Дійсно, їхня позиція була невдалою. Варто було відступити за решітку і отримати простір для маневру.

За всіма законами бою, двоє таких бійців могли стримати у вузькому коридорі цілий натовп ворогів. Їх підвело....

Якщо бути чесним, їх підвела надмірна самовпевненість. Побачивши порожній правий коридор, вони вирішили. що він таким і залишиться.

Та було щось іще. Лігнор. Куди подівся Лігнор?

В гарячці бою караючий зник, та ще однією помилкою була недооцінка летючих мишей.

Розрахунок Зерда будувався на тому, що їм будуть протистояти створіння, які пересуваються по землі. Для нього стало несподіванкою те, що летюча нечисть може зайти з тилу. Тут би якраз у нагоді став Лігнор, якби він був на їхньому боці. Навіть з його мінімальними бойовими навичками, він зміг би проткнути летючу мишу в польоті.

Та ще питання. на чиєму боці він був насправді. Останнє, що Зерд пригадав, - Лігнор опустив решітку за їхніми спинами. Можливо, в цьому і полягав задум Владики із заманювання їх у пастку.

Грюкнули двері. До камери з ліхтарем увійшли двоє. Один мовчки розімкнув ланцюги.

Зерд скривив губи. Йому би хоч трохи відновитися, та де там!

В катівні на нього очікували ще троє підручних і сам Владика.

"Яка честь", - всміхнувся про себе Зерд. Невже так бояться одного Вартового?

За ланцюги його підвісили на дибу, та ноги поки що діставали до землі.

- Як провели ніч, сер Вартовий? Чи добре вам спалося? - глузував Владика.

- А ви спробуйте там переночувати і побачите, - гмикнув Зерд, за що отримав удар під дих.

Поки він намагався відновити дихання, Владика продовжив.

- Я буду ставити тобі запитання, і з кожною неправильною відповіддю тебе будуть піднімати все вище і вище.

- Скільки всього Вартових?

- Поняття не маю.

- Неправильна відповідь!

Один із катів провернув воріт диби. Тепер ноги спиралися на пальці.

- Скільки всього вартових?

- Нас четверо. А скільки всього, то мені невідомо.

- Який у вас план?

- Вбити тебе.

- Цікаво, - протягнув Владика. - І ти думаєш, що це вирішить проблему?

- Принаймні частково має вирішити.

Владика зробив заперечливий знак своєму підручному, що збирався ще раз вдарити Зерда.

- Він каже правду. Вони дійсно збираються мене вбити.

- То, може, раз і усе? - Його підручний провів рукою по горлу.

- Це не вирішить проблему. На його місце прийдуть інші. Можливо, вони не будуть такими спритними, та згодом навчаться. Птахи вміють вибирати.

Владика щось обмірковував, потім дав знак підняти Зерда вище. Сухожилля натягнулися, і кістки затріщали.

- Може, нам вдасться домовитись? - запитав Владика.

Він тішився тим, що Зерд є у повній його владі. Він міг його скалічити і навіть вбити. Та щось непокоїло Владику. Якась змінна у цьому рівнянні не сходилася. Саме тому він наказав відкласти перетворення, намагаючись вловити цю невловиму змінну.

Владика панічно боявся тортур. Цей страх існував стільки, скільки він себе пам'ятав.

У дитинстві він став свідком того, як на площі катували і стратили злочинця, і це справило на нього незабутнє враження. Владика ріс у бідній сім'ї і заздрив багатим. Вже в дитинстві він мріяв про багатство і мріяв помститися тим, хто дражнив його за жебрацький одяг. Однак у той день, на площі, він зрозумів, що головним є не багатство. Головною є влада.

Бідного чи багатого кат може підвісити на дибу або відтяти голову. Декілька днів він не міг спати, а потім вирішив для себе, що неодмінно буде володіти світом, і над ним не буде нікого, хто зміг би його катувати. З тих пір всі його помисли були спрямовані на набуття влади. І дивним чином його устремління збігалися з устремліннями Темних Хазяїв.

- Десять ударів, - звелів він.

Батіг залишав на тілі Вартового глибокі сліди. Від кожного удару тіло здригалося, та погляди, які в проміжках між ударами Зерд кидав на Владику одним вцілілим оком з-під скуйовдженого волосся, лякали Владику до нестями. Здавалося, що Вартовий бачить його наскрізь, з усіма його дитячими страхами і відчуттям власної нікчемності.

- Ще десять ударів!

Тепер батіг виривав шматки плоті, і Зерд мимоволі застогнав.

- То, може, ми все-таки домовимось?

Та Вартовий мовчав.

Йому було важливо знайти думку, за яку може зачепитися дух, поки його тіло катують, поки воно вигинається і стогне від болю. Цього разу такою думкою став спогад про Острів чарівних птахів. Начебто в короткому сні, Зерд побачив Білосніжку, яка виразно промовила:

- Р-р-рябоконик!

Рябокоником Зерд називав свого механічного пса. У його світі з високорозвиненою технологією дітям рідко дарували живих тварин, здебільшого вони отримували у подарунок механічні іграшки.

І ось цей пес, який кумедно стрибав і ставав на задні лапи, отримав прізвисько Рябоконик.

Ставати на задні лапи. А чи може він, Зерд, стати на задні лапи. Вже трохи може, та поки що вони висять у повітрі.

- Опустіть його.

Марення зникло, він лежав на підлозі катівні, а один із підручних підходив до нього з ножем.