Розділ 15. Маленька фортеця

Вулиці та вулички, якими рано-вранці Аспістр вів невеликий загін караючих, злякано затихали при їхній появі. Поодинокі перехожі відступали до стін, пропускаючи п'ятьох у коричневих рясах. Аспістр зіщулився, намагаючись бути якомога непомітнішим. Він би волів сховатися за спинами бійців, та вони виставили його уперед.

Хоча караючі не мали у баронствах такої влади, як в Імперії, привид імперських військ, який стояв за ними, змушував баронів бути зговірливими. Були випадки, коли надміру самовпевнені барони намагалися витіснити караючих зі своїх володінь. Тоді на допомогу приходили імперські війська, які наводили порядок. Після чого непокірний барон зникав або ж поступався місцем своєму наступнику. Або ж врешті-решт ставав зговірливим.

Діставшися потрібної вулиці, Аспістр не міг упізнати місцевість. Ось біля цього будинку він ховався. Невже він помилився?

- Знайшов! - радісно закричав він, вказуючи на вузький провулок.

Слідом за ним ватажок пройшов між будинками, вийшовши на широку вулицю

- Куди далі? - спитав ватажок.

Аспістр нервово закрутив головою. Замість двору із позначеними хрестиком дверима перед ними була вулиця, що вела до ринку. По обидва боки стояли завантажені вози з візницями, які приїхали ще з ночі. сподіваючись зайняти вигідніше місце.

- М-м-може, я помилився вулицею, - Аспістр почувався ніяково.

- То згадуй швидше.

Аспістр намагався пригадати події минулої ночі. Так, він біг цією вулицею вниз, згодом звернувши на дорогу, що вела за місто. А може, це була сусідня вулиця?

Він нишпорив, як шукач, що намагається знайти слід.

На сусідній вулиці потрібний провулок, нарешті, знайшовся.

Аспістр переможно показав ватажкові намальований на дубових дверях хрестик.

- Ось! Сюди привели барона.

* * * * *

Велика кішка, що прокинулася всередині мене, не хотіла засинати. В моїй уяві вона шипіла і нервово била хвостом.

- Саєб, ми йдемо звідси, - зупинила я свого товариша, який збирався замовити сніданок.

Ми вийшли на вулицю, залишивши в таверні букетик маргариток як знак вдячності місцю, що вказало нам шлях.

- Стояти! - пролунало нам услід.

З іншого боку до таверни підходила група озброєних людей, одяг яких був чимось середнім між звичайним одягом селянина і рясою караючих.

Я схопила Саєба за руку і потягла до найближчого провулку:

- Біжимо!

Ми вибігли на паралельну вулицю, шукаючи нагоди звернути вправо чи вліво.

Іззаду дзвеніла зброя та лунали збуждені голоси.

Сховавшися між будинками, ми затамували подих.

- Де вони? Шукайте їх! - наші переслідувачі розсипалися вулицею.

Провулок закінчувався парканом, що перегороджував вхід у двір. Піднявшися грубою кладкою, я зістрибнула з протилежного боку.

- Саєб, давайте сюди.

В очах Саєба затанцювали вогники.

- А я не проти бійки, - прошепотів він.

- Зараз не час! - прошипіла я.

Судячи з безладної біганини тих "бійців", з ними впоралися би навіть ми з Норіссою. Та ми тут не для того, щоб привертати до себе увагу.

Я прислухалася до того, що відбувалося на вулиці. Кішка всередині гарчала і борсалася. прагнучи вирватися на волю.

"Цить!" - сказала я їй. - "Посидь трохи."

Схоже, вона мене почула, і колотнеча всередині припинилася.

Натовп караючих пробіг повз нашу схованку, і я вже було з полегшенням видихнула, та раптом тупіт ніг знову почав наближатися. На свій подив, я почула дзвін клинків і голос Римона.

Єгер не послухався мого наказу, і потайки продовжував за нами стежити. Та схоже, він не один, тому що голоси його товаришів помітно відрізнялися від бубоніння караючих.

Я очікувала на продовження бою, та не дочекалася. Через паркан перестрибнув Римон.

- Леді, з вами все гаразд? - запитав він, кинувши на Саєба зневажливий погляд.

Мовляв, що це за герой, ховається разом із леді. Та Саєб не залишився в боргу і відповів йому погордливим поглядом.

- Агов! Та це ж матієць, - засміявся Римон, придивившись уважніше. - Де твій знаменитий меч?

Перед подорожжю я наполягла на тому, щоб Саєб змінив аристократичне вбрання на одяг селянина, і тепер ми з ним виглядали мешканцями передмістя. Принаймні, я так вважала, та виявляється, це тільки до першого уважного погляду.

- Не ображайся! - Римон знову засміявся. - Матійця ніхто не назве боягузом.

- Леді, ми змусили тікати тих нікчем. Можна виходити.

І він поліз через паркан.

Коли ми вийшли на вулицю, вона була порожньою, але тепер я не сумнівалася, що за нами слідує надійна охорона. Ну, як сказати надійна. Я не мала змоги оцінити товаришів Римона в бою, та принаймні із першим завданням вони впоралися.

Тепер наш шлях пролягав до готелю, де я мала намір вибити з хазяїна інформацію про зв'язки з Малою Цитаделлю. Однак, як виявилося, у Єдиного були інші плани.