Розділ 56. Десант

На перший погляд, купа чагарнику не відрізнялася від таких же купок, розкиданих по схилу. Зміненого відкинуло туди ударом силового шару, і, пробивши захисну решітку, він опинився у вентиляційному виході бази.

Тепер він повз нескінченною трубою. Вже не вперше за останні два дні йому довелося запитувати себе, а чому він ще живий.

Та навіть, якщо Владика зможе повернути контроль, у нього не стане змоги повернути зміненого до Вартових і змусити напасти на них, хоча би тому, що повернутися назад у нахиленій до моря трубі, по якій він уже проповз не один десяток метрів, не уявляється можливим.

Шлях йому перегородив величезний вентилятор, і нарешті, можна було сісти. Рівномірний гул налаштовував на спокійний лад, начебто і не точився жорстокий бій зовсім неподалік.

- Гей! Змінений! - почув він голос. - Ти тут?

Зовсім незадоволений тим, що Вартові відсторонили його від бійки, Лігнор відчував себе глибоко недооціненим. Побачивши, як тікає змінений, він зрозумів - це його шанс.

Повзти з пилою було не надто зручно, тож кінець кінцем її вдалося приладнати на спині, і справа пішла краще. Може про це мало хто здогадувався, та Лігнору було начхати на небезпеку, що чатувала з усіх боків, включаючи і самого зміненого. Лігнор прагнув пригод.

Побачивши вентилятор, він з готовністю витяг свій інструмент. Тут було не зовсім темно, оскільки за захисними решітками знаходилося освітлене приміщення бази.

Щоб дістатися до вентилятора, Лігнор вирізав отвір у зовнішній решітці і примірявся до лопатей.

- Зачекай! Може вдасться його зупинити - зауважив змінений.

Великий вентилятор Лігнор теж вважав кіртом, а отже, вважав, що рушійна сила знаходиться всередині нього. Та змінений вказав на товстий шнур, що виходив із стіни і закінчувався в основі вентилятора.

- Ріж оце! - шнур різався з димом та іскрами, та врешті-решт вентилятор зупинився.

Схоже, Лігнор порушив якусь важливу магію, тому що світло у приміщенні згасло.

- Обходимо з другого боку! - звелів змінений.

* * * * *

Нарешті рух у таборі демів припинився. Амед закріпив мотузку і почав спуск.

Взагалі-то, він мав бути зовсім у іншому місці, там де його одноплемінники споряджали корабель для плавання через океан.

Хески поверталися на Батьківщину, щоб виконувати свою одвічну місію - охороняти Храм Світла. Та Амед звик повертати борги, вважаючи це справою честі. І зараз він ішов повертати Владиці борг.

Мотузка зарипіла, натягуючись.

Амед впирався ногами у схил, повільно перебираючи руками. Піщаник крихкий, необережний рух - і його поховає під обвалом.

Зупинившись на виступі, він відпочивав і роздивлявся табір унизу.

Піщаник змінився міцним каменем, який утворював склепіння над входом до бази, і тепер була можливість надійно на нього спертися.

Амед зазирнув униз. Тепер він міг побачити те, чого не було видно згори.

Величезний металевий шлюз, з якого нещодавно виповзала, вистрибувала та вибігала нечисть, і широкий тунель, що виходив на берег моря. На кам'яній підлозі були люки невідомого призначення.

Далі від шлюзу - сліди вогнищ і розкиданий посуд демів, який вони залишили, поспішаючи виконати наказ Владики.

Амед сховався за каменем. До шлюзу підбіг дем, припадаючи на ліву ногу, і затарабанив у металеву поверхню. Та оскільки на його грюкіт ніхто не відповідав, дем вилаявся і витяг смужку металу, що висіла у нього на шиї. Він приклав її збоку від металевих дверей.

- Хто там? - почувся голос.

Дем назвав декілька цифр, і шлюз почав відчинятися. Прочинившись рівно настільки, щоб пропустити дема, металеві стулки знову зійшлися.

Амед спостерігав далі. Терпіння йому було не позичати, як і всім представникам його народу. Хески очікували триста років. Нічого, він ще трохи зачекає.