Бонусний епізод: Пам’ятники Києва грають у мафію

Київська ніч. Та сама, чарівна й шовкова, з присмаком кави та ехо старих мелодій, що розчиняються між каштанами. Хрещатик м’яко тоне у сріблі ліхтарів, вулиці сплять, і навіть дим із коминів здається мрійливим. І саме тоді, коли весь Київ затихає, починається найцікавіше.

На зачиненій літній терасі старого кафе неподалік Софійської площі, серед глиняних горщиків, дерев’яних столів та покинутої серветниці, зібралися... вони.

Пам’ятники Києва.

Сидять за круглим столом. Кам’яні, бронзові, мармурові — усі в одній грі. На середині — старий годинник, що мовчить. Поруч — колода карт, одна свічка, і тиша, густіша за ніч. Над ними — крона каштана, що шелестить мов крила привидів історії.

Тарас Шевченко — головний ведучий. Відкинув пальто, сів, склав руки. Його погляд — суворий, але з нотками азарту. Брови насуплені, але очі іскряться, бо що може бути кращим за гру, в якій правда — штука змінна, а слова мають вагу кулі?

— Панове! Пані! Сьогодні граємо у мафію. І не дай Боже хтось вкаже на Лесю Українку без вагомих доказів. Цього разу — чесна гра. Без цензури, без імперій. Тільки психологія, інтуїція й акторська майстерність.

Гоголь вже сидить, загорнувшись у плащ, мов у сірий серіал. 

Його очі блищать, він тихо хихоче, крутячи карту між пальцями.

— А якщо я буду мафією і в той самий час детективом? Чи можна мені переписати правила? Ну хоча б одну сцену, га?

— Мовчи, Миколо. — буркнув Володимир Великий, тримаючи в руці карту. — Всі так починають, а потім — повіки не підіймаються.

— Але я не звик грати за чужими правилами, — нудьгуюче відповів Гоголь, глянувши з-під капелюха. — Може, я напишу альтернативний фінал?

Княгиня Ольга сидить з прямою поставою, карта перед нею — горішком перевернута. Її очі блищать, немов у тигриці перед стрибком.

— Якщо хтось вирішить зіграти проти мене — нагадаю, я спалила Древлян. І зроблю це ще раз, хоч навіть і уявно.

— Я свічку тримаю... — бурмотить Щек, дивлячись на віск, що крапає на стіл. — Просто... так, для безпеки.

Грушевський ретельно підмічає деталі. Записник, окуляри, легке бурмотіння:

— Я лише статист. Дивлюся, хто скільки кліпає. Зазвичай це видає винного. Іще — хто не сміється з дотепів Сковороди. Там завжди щось підозріле.

Леся Українка сидить спокійно. Її пальці обережно торкаються чашки чаю. Пар струмує повільно, як думки. Вона злегка усміхається:

— Я не боюся мафії. Я — їхня поезія. Вони думають, що я слабка — але хай спробують мене «вибити» без істерики.

Сковорода взагалі сидить на підвіконні, карта в зубах, босий, очі дивляться в небо. Усміхається філософськи:

— А якщо мафія — це лише концепція страху, яка існує у ваших головах?.. Може, ми всі — мафія, бо носимо темряву в серці?

— Сковорода, або грай, або не філософствуй! — зітхнув Хмельницький, розтираючи вуса. — Тут не Григорій із притчами, тут мафія!

— А як ви впізнаєте мафію? За одягом, за мовою? — спокійно поцікавився Сковорода, — Чи, може, за тим, хто вчасно не згоден?

Починається перший раунд.

— Ніч. Усі заплющують очі. — веде Шевченко.

Лише легке шурхотіння. Можна уявити, як бронзові повіки опускаються. Тиша. І тоді…

— Мафія, прокидається. Оберіть жертву.

Під столом легке торкання. Потім — знову тиша.

— Детектив, прокинься. — Шевченко суворий, мов на допиті у 

Петербурзі. — Кого підозрюєш?

Очі знову закриваються. Свіча миготить, танцюючи від подиху вітру.

— Уранці всі прокидаються. І ми дізнаємося... що першим вилітає — Гоголь.

Гоголь встає, театрально кланяється, скидає карту, немов квиток на останній акт.

— Ну що ж. Моя смерть буде найпишнішою! Я, як справжній письменник, піду зі сценою. Бажано з грозою. І цвяхом у підлозі.

— І з драмою. — кидає Леся.

— І з перевиданням. — додає Сковорода.

— Мені лише цікаво: хто із вас боїться моїх привидів? — насамкінець кидає Гоголь і зникає за ріг, залишаючи по собі запах дощу і чорнила.

Другий раунд.

Обговорення. Емоції. Сварки. Хмельницький б’є кулаком по столу, карта підлітає.

— То що — тягнемо жереб? Чи знову голосуємо серцем?

Щек і Хорив щось бурмочуть один одному. Кий мовчить, але підозріло не п'є нічого — якось не по-братськи.
— Я впевнений — це Грушевський! — кричить Богдан. — Він надто тихо сидить. Він завжди щось знає!

— Та я просто рахую, хто скільки жартів сказав. — бурмоче той. — І виходить, що ти перший у списку. Але з гумором. Тож… ще не вирок.

Вилетів Куліш. Сумно, з мапою в руках.

— Я тільки щойно прийшов... — зітхає. — Ну як завжди… Мене й на уроках не дописували.

— І в підручниках тебе завжди урізають. — тихо додає Леся. — Спочатку з історії, потім з гри.