Бонусний епізод: Пам’ятники Києва розповідають анекдоти

Пізня ніч оповила Хрещатик, ніби м’яка оксамитова ковдра. Навіть нічні маршрутки здавалося не їздили, а ковзали вуличним простором як привиди, залишаючи за собою лише відблиски фар. Ліхтарі, втомлені за день, жевріли теплим світлом, і ці ніжні плями сяйва лягали на плитку, на каштани, на фасади будинків, зупиняючись, мов на подушці, на плечах пам’ятників.
Здавалося, що Київ спить. Та саме в цю тишу, коли навіть голуби на даху ЦУМу поринули в сон, починалося щось особливе.

Пам’ятники оживали.

Спершу — невловимо. Ледь-ледь рипнули бронзові суглоби, хтось позіхнув кам’яними вустами, хтось розім’яв шию після столітнього стояння. Хтось потер бронзовий палець об латунну шпору — й тиша здригнулася.

На Софійській площі, під зоряним небом, першим подав голос Богдан Хмельницький. Його постать на коні ожила з гідністю гетьмана і лукавинкою в очах.

— Ну що, козаки, буде анекдот? — вигукнув він, крутнувши вус. — Кажуть, я скачу не для вигляду — пішки ходити просто не вмію! А ще — хто бачив, щоб справжній гетьман ішов у похід пішки? То не по чину!

Із Золотих воріт, погойдуючи сивою головою, вийшов Ярослав Мудрий, тримаючи у руці сувій-пергамент, що схожий був на стародавню мапу.

— Розкутайся, Богдане, — озвався він з легкою іронією. — Розкажи краще той випадок, як ти заблукав з GPS у власному гетьманстві. Ще казав тоді, що знаєш кожну стежку від Збруча до Дніпра, а сам ледь у Волинь не зайшов замість Лівобережжя.

— А що? — хмикнув Богдан. — На коні вище видно. Та й татари, 

як на пішого нападуть — то біда. Краще вже стояти з висоти та дивитися, як усі заблукали без карти!

Сміх розкотисто прокотився площею. Навіть старий каштан злегка похитав гіллям, мовби погоджуючись.

З Володимирської гірки, повагом ступаючи, з’явився Володимир Великий. Обличчя його було суворе, але з блиском у бронзових очах — живим і насмішкуватим.

— Мене вже давно прозвали князем GPS, — мовив він. — Бо я завжди показую, де Дніпро. І головне — без реклами та підписок.

Із тіні під хрестом пролунала фраза:

— І ще де Wi-Fi найкраще ловити!

Сміх знову заклубочився в повітрі.

Тим часом на Русанівській набережній з’явився Микола Гоголь. Його хода була м’якою, мов у привида, але очі сяяли гумором.

— Кажуть, мій «Вій» — автобіографія. Особливо сцена з очима. То ж я, коли вперше побачив селфі зранку!

У тумані, що легенько плив площею, вирізнилася постать Тараса Шевченка. Його погляд був гострий, немов шевченкове слово.

— Не перебільшуй, Миколо. Ти радше вмів дивитися в 

порожнечу. Хоча я б теж підписався «Кобзар» просто на собі. Фани вже й так вірші на мені малюють — лиш би читали…

З тіні вийшов Пантелеймон Куліш, погладжуючи борідку.

— Тарасе, твій погляд рубає краще, ніж будь-яка шабля. Пам’ятаю, як уперше тебе побачив — думав, мене зараз у підручник зажене!

— Та що ж, — усміхнувся Шевченко. — Удуй у вуса — жарт не пробачить! Навіть якщо спершу її не зрозуміють.

Сміх лився, наче струмки після дощу. На обличчях пам’ятників з’являлися усмішки, бронзові плечі здригались від добродушного реготу.

На площу вийшов Михайло Грушевський — у строгому піджаку, з книгою під пахвою.

— А мене «професором селфі» прозвали. Стою з телефоном, мов TikTok-блогер, хоча ще знімав на дзеркалку. Сам монтував — сам собі аудиторія.

Княгиня Ольга підійшла гідно, із внутрішнім спокоєм. Її очі були мов вода у Дніпрі — глибокі й невблаганні.

— Мене назвали першою феміністкою Києва. Я носила штани ще до того, як це стало модно. І правити я вміла. Запитайте у всіх цих бороданів.

Із Подолу, ніби крізь ніч, долинув голос Кия:

— Я взагалі перший блогер міста! Писав щоденники на березі Дніпра. Пергаментний Twitter!

— Ха! — прокашлявся Щек. — Каштани тоді були маленькі. Ми ще з них хати будували! А тепер — дизайнерські проєкти.

— "З каштанів — для душі!" — вставив Хорив. — Органічне, біо. Та ще й інстаграмне!

— А я? — промовила Либідь, мов доторк вітру. — Мене назвали першою моделлю Києва. Без агентів, без фільтрів. Усе — натуральне. І з підсвіткою від місяця.

Гоголь, знову сміючись, додав:

— Мене вже Netflix просить. «Вій» на п’ять сезонів. І в кожному — сцена з повіками. Бюджет — як у Голлівуді, страх — як у політолога на екзамені.

— «Підніміть мені повіки!» — буркнув Шевченко. — Більше жаху, ніж у проекті бюджету на культуру.

І тут вийшов Нестор Літописець. Його руки ще тримали перо, а погляд — іскру давньої пам’яті.

— Кажуть, я перший блогер. Брехня! Я стендапером мріяв бути! Але замість стендапу — Києво-Печерський стиль: романтика, драма, інтрига…

Сміх лунав до самого ранку. Його підхоплювали дерева, плитка, навіть рими невідомих поетів, написані на стінах підземки.
І тоді, поблизу метро «Золоті ворота», монумент Ярославу Мудрому ледь повернув голову. Дивився мовчки, але у погляді його жевріла думка.