Розділ 19: Мрії збуваються

Довгі місяці страху, болю і безперервної боротьби залишилися позаду. Над Києвом вперше за багато років розцвіло небо яскравим, чистим блакитним світлом, а повітря наповнилося пахощами свіжої зелені й квітучих лип. Відлуння вибухів тепер були лише у пам’яті, їх замінили щирі голоси радості, дзвінкий сміх дітей, гомін багатолюдних вулиць і пісні, що лилися з усіх кутків міста.

На головній площі біля пам’ятника Тарасу Шевченку зібралася велика юрба людей. Діти крутилися в яскравих стрічках, жінки голосно співали народних пісень, а чоловіки, стискаючи в руках українські прапори та букети польових квітів, міцно обіймали одне одного. В повітрі панував дух спільності, оновлення та надії.

Раптом, поміж людей і кам’яних велетнів, несподівано з’явилася тонка сяюча нитка — наче невидима лінія, що поєднувала всі покоління: від Кобзаря до дітей, що бігали між лавок. Вона пульсувала легким світлом і розливалася теплом.

Нитка починалася від відкритої долоні Тараса Шевченка, проходила через руки Лесі Українки, огортала меч княгині Ольги і м’яко торкалася щита Архангела Михаїла, а далі простягалася до кожного у натовпі — до літньої пари, що трималася за руки, до дівчинки з лялькою, до маленького хлопчика з собакою.

Всі відчували цей невидимий зв’язок — ніби сила, що зберігає пам’ять, зміцнює віру і освітлює шлях вперед.

— Ми зробили це! — радісно вигукнула молода жінка Марина, стискаючи руку свого чоловіка Івана, який посміхався крізь сльози. — Ми перемогли! Це наша спільна перемога!

Її слова підхопив весь натовп, і в голосах лунав знайомий мотив — «Ще не вмерла України і слава, і воля...», але тепер ця пісня не була криком болю чи благанням, а справжнім гімном життя й свободи.

Кам’яні постаті пам’ятників, які роками стояли мовчки і непохитно, тепер дивилися на людей очима, наповненими теплом, ніжністю і гордістю. Леся Українка, з обличчям, на якому застигла легка усмішка, ніби відчувала кожну радість і кожну сльозу цих людей.

— Наші мрії збулися, — тихо промовила вона, звертаючись до себе, але її слова ніби рознеслися повітрям по всьому місту. — Ми знову живемо в мирній країні.

Поруч стояв великий Богдан Хмельницький, піднявши шаблю вгору, мов віддаючи честь тим, хто віддав своє життя за свободу, і тим, хто зберіг незламний дух навіть у найтемніші дні.

У той час повз площу промчав маленький хлопчик, бадьоро бігаючи і граючись зі своїм собакою. Він кружляв навколо пам’ятника Кия, сміючись безтурботно, і кам’яна фігура наче ожила — велетень нахилив голову і пильно подивився на дитину, ніби пам’ятаючи всі покоління, що жили на цій землі.

— Пам’ятай, ти — частина великої історії, — ніби прошепотів пам’ятник, і хлопчик раптом зупинився, широко розплющивши очі, ніби відчувши цю невидиму нитку, що з’єднує його з минулим і майбутнім.

Поруч на лавці під розкішним каштаном сиділи двоє літніх людей, що пройшли через біль війни і зберегли в собі незламний дух. Вони трималися за руки, дивлячись на юрбу молоді, що святкувала свободу.

— Пам’ятаєш, як ми молилися за мир? — тихо спитала бабуся, стискаючи руку свого дідуся, її очі були сповнені сліз радості і полегшення.

— Так, — відповів він, ніжно погладжуючи її долоню. — Тепер ми можемо вільно дихати. Наші мрії — тепер реальність. Наші діти виростуть без страху. І це — найголовніше.

Навколо лунав гамір веселощів, але десь на околиці міста лунали сирени — рятувальники проводили тренування, нагадуючи всім, що навіть у мирний час потрібно бути пильними й берегти своє місто.

Серед натовпу на одній із вулиць стояла молода пара — Олена і Дмитро. Вони міцно трималися за руки, їхні очі світилися ніжністю, любов’ю і надією.

— Я так мріяла про цей день, — шепотіла Олена, пригортаючись до плеча Дмитра. — Тепер ми зможемо будувати наше майбутнє разом, без страху і тривог.

— І я теж, — відповів він, ніжно поцілувавши її в лоб. — Разом ми — незламні. Ми — сила, що не зламати.

Поруч стояли кам’яні охоронці міста — пам’ятники, що мовчки підтримували і благословляли кожне щастя, кожне почуття. Княгиня Ольга, одягнена у бронежилет, який так турботливо вдягнули на неї кияни в найважчі дні, дивилася на пару з ніжністю і надією, ніби благословляючи їхнє кохання і майбутнє.

На площі розпочався виступ хору дітей і дорослих, що співали пісні про мир, любов і надію. Повітря наповнилося барвистими повітряними кульками, що повільно піднімалися до неба.

Раптом нитка часу, що поєднувала покоління, спалахнула яскравим сплеском світла — символом надії, що ніколи не згасне.

З натовпу пролунало радісне вигукування:

— Україна вільна! Україна сильна!

Всі присутні підняли руки вгору, єдиним голосом скандуючи:

— Слава Україні! Героям слава!

Сльози радості текли по обличчях і дітей, і дорослих, і навіть кам’яні обличчя пам’ятників, здавалося, ставали теплішими, м’якшими — вони наче оживали від цього сплеску емоцій, що переповнював усе місто.

У натовпі маленька дівчинка, тримаючи в руках обірвану ляльку, підбігла до пам’ятника Лесі Українці й тихо промовила: