Розділ 18: Битва за Київ

День поволі переходив у вечір, та над Києвом не вщухала буря. Вибухи лунали без упину, гуркіт танків і гул кроків оживлених кам’яних велетнів наповнював повітря, насичене димом і запахом пороху. Кожен звук — пульсація війни, що рвала спокій міста. Битва за Київ набирала розмаху, і кожна хвилина важила більше за життя.

Пам’ятники, що зійшли зі своїх п’єдесталів, стояли непохитно, їхні кам’яні тіла випромінювали силу століть — силу, яку не зламати ворогові. Богдан Хмельницький, з шаблею високо піднятою, крокував серед ворогів. Його голос лунав над полем бою, мов грім:

— Ви не зможете нас перемогти! — кричав він із гідністю, що роздирала серця ворогів. — Ми — вічні, незламні!

Автомати стріляли, кулі свистіли — але жодна не пробивала броню пам’ятника. Сила від кожного руху Хмельницького розбивала щити, прокладала шлях крізь колони солдатів, неначе буря, що зносить усе.

— Тримайте лінію! — кричав поруч молодий боєць Артем, швидко перезаряджаючи кулемет, з вогнем у очах. — Вони не пройдуть! Волю не зламають!

Повітря наповнилось запахом гару, крові та пороху. Вибух підняв пил і уламки, розірвав тишу.

Крик — поранений побратим упав, втратив свідомість. Артем миттєво кинувся до нього, підхопивши під руку.

— Тримайся, брате, — прошепотів, стримуючи кровотечу. — Я не залишу тебе. Ми виживемо.

Леся Українка стояла неподалік, кам’яне обличчя пронизане болем і рішучістю. Раптом з її вуст вирвався потужний спів — голос, що лунали над полем бою, мов захисний оберіг:

— «Ще не вмерла України і слава, і воля...»

Її спів був ковтком свіжого повітря, що пробивався крізь гуркіт і крики. Солдати підтягувалися ближче, обличчя їх ставали твердішими, серця — сильнішими.

Ворог, розуміючи силу співу, кинув гранату у скупчення захисників. Вибух розніс уламки, біль і страх змішались у страшний хор.

Богдан Хмельницький кинувся до вибуху, розмахуючи шаблею, відбиваючи наступ. Очі його блищали сльозами — суміш болю і відчайдушної любові до рідної землі.

— Не дамо знищити наш дім! — кричав, кидаючись у бій.

Артем, відчуваючи жар крові, підняв пораненого побратима на руках. Серце калатало швидко, очі палали рішучістю.

— Ми не здаємося! — кричав, стріляючи, маневруючи між уламками.

І тут, ніби сама історія втрутилася, на полі бою з’явився Кобзар — Тарас Шевченко. Його кам’яний кулак впав із люттю на окупанта, збивши з ніг.

— За наш народ! — грізно проголосив він, голос лунав, мов грім.

Під натиском живих пам’ятників і воїнів ворог почав відступати. Але в їхніх криках і стрілянині залишалась лють останнього бою.

— Тримайтеся! — крикнула Леся Українка, продовжуючи співати пісню, що гріла серця.

Пам’ятник Архангела Михаїла підняв меч, що випромінював холодне блакитне світло, різав темряву і страх.

В одному з дворів молода жінка схилялася над пораненим, стискаючи його руку. Маленький син притискався до матері, очі повні ніжності і страху.

— Тримайся, коханий, — прошепотіла вона, гублячись у вирі, але не втрачаючи віри. — Ми вистоїмо. Для тебе, для нашої сім’ї, для міста.

Вогонь і сталь, крики і спів, біль і надія злилися в шалений танець над Києвом. Кожен камінь, кожне серце билися за свободу, яку не здолати.

Серед уламків і диму пролунали крики підтримки — хор дітей і дорослих в укритті підхопив стару пісню:

— Слава Україні! Героям слава!

Ці слова, наче магія, наповнили повітря силою і світлом, розганяючи тіні відчаю.

І поки місто горіло, битва тривала, пам’ятники й люди стояли пліч-о-пліч — непереможні, вічні, незламні.

— Київ живий! — кричали вони, відбиваючи атаку, а в кожному серці палав вогонь надії і любові.

В тіні каштанів пам’ятник Олені Телізі мовчав.

— Усі вони говорять. А я... Я стою — і не знаю, чи важлива.

Її голос почула Леся Українка:

— Якщо ти мовчиш — це ще не тиша. Це пауза.

— А якщо мене не згадують?

— Важливе не те, що згадують. А те, що лишилось від тебе в їхніх словах.

Тоді Теліга встала у думці. І відчула — одна дівчина в укритті читає її вірш із телефону.