Розділ 17: Княгиня Ольга в бою

Над Києвом нависла густина диму і пилу, що розвіювалася під гуркіт вибухів. Та посеред хаосу з’явилася вона — Княгиня Ольга, кам’яна велетенська фігура, що ожила з давньої легенди. Її очі палали вогнем непохитної волі, а довгі пасма кам’яного волосся майоріли у вітрі, мов прапори свободи.

На її могутньому торсі сяяв темно-зелений бронежилет — потертий і брудний, подарунок киян, що поєднував легенду зі сьогоденням.

Вона підняла меч — важкий, вкритий візерунками, що ніби жили власним життям. І голосно крикнула:

— Ви не топтатимете мою землю! — її голос розривав повітря, наповнений силою століть. — Я покажу вам гнів княгині Ольги!

Окупантська група біля Софіївської площі застигла від несподіванки. Хтось прошепотів:

— Що це? Примара? Ні... пам’ятник ожив. І в бронежилеті!

Ольга ступала вперед — кожен крок лунав по каменю й асфальту, немов сама війна рухалась у ній. Меч розсікав повітря, залишаючи за собою сяйво, удари розкидали ворогів, мов солому.

Раптом меч почав світитися ніжним блакитним світлом, немов у ньому жила сила не тільки сталі, а й слова, історії, пам’яті.

Світло розсіяло темряву і страх ворогів — це був меч слова, який захищав і надихав.

— Ступайте з моєї землі! — крикнула вона, розбиваючи щит і зброю одного з окупантів.

Бронежилет тріщав від ударів і уламків, але не її дух. Вона — скеля, міцніша за сталь.

Ворог тремтів і розбігався, кидаючи зброю. Хтось чинив опір, але зупинити княгиню було неможливо.

Поруч стояв молодий солдат Василь, що дивився на неї з вогнем у серці, розуміючи — це сила народу, минулого і майбутнього.

— За нами історія! — вигукнув він, заряджаючи рушницю. — І поки вона з нами — ми непереможні!

Пам’ятник кивнула йому — підтримка, що зігрівала душу.

Раптом вибух здійняв хмару пилу, і з неї виглянув поранений товариш Василя. Солдат кинувся до нього, намагаючись зупинити кровотечу.

— Тримайся, друже, — тихо говорив він, приховуючи страх. — Ти потрібен нам.

Ольга помітила це, зупинилася, потім підняла меч і спрямувала його на наступну групу ворогів.

— Я борюся не лише за місто, — голос став м’якшим, але рішучим. — Я борюся за кожне серце, за кожну сім’ю, за майбутнє наших дітей.

Ззаду пролунала сирена, діти, сховані за кутом, затремтіли від страху. Ольга обернулась і ніжно махнула кам’яною рукою, кличучи їх до себе.

— Не бійтеся, — промовила лагідно. — Тут я. Я ваша захисниця.

Діти вийшли з укриття і обіймали її ноги. Навіть вороги, що бачили це, затамували подих — перед ними стояла не просто воїн, а сама історія, душа Києва.

У небі проривалися літаки союзників, їхні двигуни ревіли. Люди аплодували, співали пісні — заклик до перемоги.

— З нами історія! — крикнув Василь, стріляючи в ворога. — З нами майбутнє!

Княгиня Ольга підняла меч ще раз. Вогняна іскра спалахнула в її очах.

— Ворог не пройде! — промовила і кинулася в наступ, змінюючи хід битви силою віків.

Поруч стояв Архангел Михаїл, підняв меч і щит. Його холодне світло різало сутінки, відганяючи ворогів з флангу.

— Підтримую! — лунав грізний голос.

Нове поле бою розгорнулося з гуркотом. Кожен удар княгині Ольги відбивався від облич ворогів, їхнього страху і сумнівів — перетворюючи на відчай і втечу.