Розділ 16: Атака Кобзаря

Небо над Києвом знову нависло важким свинцем. Вибухи трясли вулиці, місто захлиналося хаосом. Ворог, впевнений у безкарності, крокував зухвало, сіючи страх серед мирних мешканців.

Та саме тоді, в тіні старих каштанів на Володимирській, ожив один із найбільших символів України — Тарас Шевченко.

Кам’яна фігура Кобзаря повільно зрушила з місця. Його очі, колись застиглі в задумі, палахкотіли вогнем гніву й справедливості. Кожен рух важкого гранітного тіла лунав, мов відлуння століть.

Перед ним стояли вороги — розслаблені, посмішкуваті, без уявлення, що насувається.

— Ось вам за моїх людей! — гримнув Тарас, і кулак, мов молот, обрушився на окупанта.

Той розбив асфальт своїм тілом, решта завмерли в жаху.

— Що це за чортівня?!
— Пам’ятники ожили! — проревів хтось.

Та вже пізно. Кобзар не давав часу на роздуми. Його удари сипалися з гнівом віків. Камінь ставав карою. Поруч — вибухи, стогони, крики.

Жінка, притулившись до стіни, стискала руку сина.

— Дивись, сину... це Кобзар. Він прийшов нас захистити.

— Мамо, він справжній?

— Справжніший за страх. Як любов.

У цей момент Тарас здійняв руку до неба. І з неї вирвався крик — пісня, що народжувалася з глибини землі, з душі народу.

— Співайте зі мною! — покликав він.

І голоси злилися в єдину хвилю. Стіни здригнулися. Ворог похитнувся. Дехто вже тікав, дехто падав під кам’яними ударами.

З-за рогу вибігла молода медсестра — Марта. Вона кинулась до пораненого бійця, схилилась над ним.

— Тримайся. Ти не один, — прошепотіла.

Кобзар глянув на них. І маска каменю на мить ожила людяністю.

— Боротьба — не лише в кулаках. Вона в серцях. У любові. У волі.

Вибух зруйнував будинок. Уламки рвонули в їхній бік. Тарас виставив руку — кам’яна стіна зупинила шквал. Він стояв у полум’ї, немов щит.

— Жодного кроку ворогу, — твердо кинув він.

Бій розгорявся. Поранені стогнали. Захисники кричали:

— За Київ! За Україну!

Поруч з’явився Володимир Великий. Тризуб у його руці засяяв, і він кивнув Тарасу.

— Тримаймося! — вигукнув він.

Разом вони рухалися, як дві сили — пам’ять і віра.

Раптом — постріл. Куля пролетіла повз Кобзаря і влучила в Марту.

— Ні! — вигукнув Тарас. Він підхопив її. У його руках вона здавалася ще живішою за все навколо.

— Тримайся, Марто... Ти потрібна цьому місту.

Вона всміхнулась крізь біль:

— Я... вірю в нас... у вас...

Шевченко підняв голову до неба. Його голос став присягою:

— Ми не відступимо. Ми боротимемось — до останнього подиху.

І саме в цю мить одна з куль, спрямованих у нього, раптово змінила траєкторію — ніби вдарилася об невидиму стіну.

У повітрі спалахнуло слово — боротимемось. Воно засвітилося на мить, немов гасло, немов оберіг. І куля впала на землю.

— Слово сильніше за кулю, — прошепотіла Марта. І її голос став останнім, що почув ворог.

На фоні вибухів, болю, співів, Шевченко стояв, як незламний щит — вогняний символ духу, що не знає поразки.