Розділ 15: Повстання пам’ятників

Небо над Києвом затягло густими сірими хмарами. Вони віщували бурю — не лише небесну, а й ту, що зріла в самому серці міста.

Терпіння пам’ятників вичерпалося. Вони більше не могли мовчки дивитися, як ворог нищить вулиці, роздирає землю, стирає життя.

Леся Українка, що стояла біля театру, раптом підняла голову. У її кам’яних очах спалахнуло полум’я.

— Досить! — її голос прогримів, як удар блискавки. — Ця земля — наше серце. Ми не дозволимо її розірвати!
І в цю мить — земля здригнулася.

Пам’ятники почали оживати. Величезні фігури поволі рушили з місця. Кам’яні ноги скрипіли, мов двері старого дому, що відчиняються вперше за століття.

Володимир Великий підняв тризуб — той засяяв сріблом.

— Ми — не бронза. Ми — кров пам’яті. Ми — захист!

Богдан Хмельницький, нахилившись, підвівся з булавою:

— Вони забули, з ким мають справу. Ми — дух цієї землі. І ми не здамося.

На площі зібрався натовп. Діти завмерли. Дорослі хрестилися.

— Вони... вони живі, — прошепотіла жінка, притискаючи до себе дитину.

На Майдані маленька дівчинка в жовтому дощовику обійняла підніжжя Архангела.

— Мамо, ти казала, цей дядько охороняє місто...

Пам’ятник не міг обійняти. Але його тінь укутала її повністю.

Хтось мовчки поклав ковдру. Хтось залишив яблуко. І раптом усі — стали ближчими: до дитини, до пам’ятника, одне до одного.

Тут небо розірвав вибух.

Але тепер страх не мав сили.

Архангел Михаїл здійняв меч. Його кам’яні крила розкрилися, мов буря.

— Захистимо кожен дім! — гримів його голос. — Ми не відступимо!

Пам’ятники рушили. Велетенські кроки прорізали вулиці. Камінь тріщав, бетон розлітався. На їхньому шляху ворог зупинявся — скутий жахом. Бо хто витримає погляд живих легенд?

— Це вони! — вигукнув боєць. — Це наша сила! За ними!

Пам’ятник Кия повернув голову. У провулку — діти. Навколо вороги.

— Ану — назад! — його рука стала щитом. Снаряди билися об нього і розсипались, мов крихкий лід.

Леся Українка піднесла руку.

— Наш дух — найгостріша зброя! І він не дасть зруйнувати нашу волю!

Її слова підхопили інші. Пам’ятники заспівали. Це була не просто пісня — це був заклик, гімн, серце на повен голос.

Спів котився вулицями. Люди підхоплювали його. Солдати міцніше тримали зброю. Навіть поранені підводилися.

У цей момент над ними просвистів уламок — гострий, як сам страх. Він летів просто на дітей… але зупинився в повітрі.

Зупинився.

І повільно впав на землю — обпалений, але безсилий.

Бо пролетів повз слова Лесі, що ще висіли в повітрі.

— Відбився… від слова, — прошепотав ветеран, не вірячи очам.

Це побачили всі. І ніхто не забув.

Богдан Хмельницький підхопив бійця, що вже не міг іти, і поніс на плечі.

— Тримайся, — сказав тихо. — Ти не один. Ми всі — разом.

Кий, бачачи, як ворог намагається оточити площу, крикнув:

— Вперед! За Київ!

І місто пішло в наступ. Кам’яні велети билися, як буря. Їхні удари гриміли, як грім. Їхня рішучість палала, мов полум’я, що не зупинити.

На вулицях лунали вибухи, крики, молитви, співи.

І навіть діти, ховаючись, плескали в долоні — підтримуючи своїх героїв.
У вирі бою Леся Українка зустріла погляд молодого солдата. І в ньому — все: страх, віра, втома, надія.

— Ми разом, — сказала вона тихо.

І він почув.
Коли ворог відступив, пам’ятники повернулися на свої місця.

Ніхто не говорив. Але всі — відчули.

Жінка поклала руку на постамент:

— Ви — наше серце…

І Київ дихав далі. Камінь стояв міцно. А разом з ним — душа міста.