Ніч була глибокою, але вулиці Києва не знали справжньої тиші. Віддалені вибухи розривали повітря, мов далекі удари долі, що не оминули жодного серця в місті. Та навіть ці звуки не могли заглушити шелест листя і повільний подих вітру, що ніс із собою запах попелу, волі — і надії, яка не згасає.
Пам’ятники стояли, мов вершники часу. Місячне світло лягало на їхні плечі, а з-під бронзи та граніту світилась тиха гідність. Вони більше не були просто каменем — вони стали диханням минулого, серцем міста, що продовжує битися.
Володимир Великий, тризуб якого блищав у ночі, підняв руку. Його голос рознісся над дахами:
— Дивіться на нас. Ми тут уже століття. Ми бачили і світанки, і темряву. Ми бачили, як народи зникали, але ми залишалися. Не завдяки силі — а завдяки духу. Бо кожна тріщина — це пам’ять. Кожен скол — це боротьба і любов.
Ярослав Мудрий, височіючи над Золотими воротами, мовив спокійно:
— І ви вистоїте. Якщо віритимете — у себе, в один одного, у світло попереду. Якщо не дасте страху роз’їсти серце.
На темній площі зібралися кілька мешканців: жінка з немовлям, старий ветеран і молодий боєць із втомленими очима. Вони слухали, як молитву.
Жінка прошепотіла:
— Ваша тиша сильніша за крик. Я боюсь за свого сина... Але знаю — він буде жити. Не ховатись, не мовчати — жити.
Старий, потерши бороду, мовив:
— Я бачив багато війни. Але знаю: віра — це щит. Міцніший за броню. Вона тримає, коли все валиться.
Володимир глянув у далечінь:
— Страх — поруч. Біль — всюди. Але сила народжується саме там. У найтемніший час.
Вибух розтрусив землю. Сирени заголосили. Люди кинулись до сховищ. Але пам’ятники залишились — як мури. Їхня присутність була як обійми каменю — тверді, мовчазні, надійні.
Богдан Хмельницький нахилив голову:
— Не бійтеся болю. Він — частина нашого стовбура. Кожна рана — цвіт боротьби. Ми пам’ятаємо кожне серце, що пішло. І кожне, що б’ється.
Шевченко говорив лагідно, але твердо:
— Любов і віра — наші союзники. Вони піднімають, коли все падає. Бо надія — це не слово. Це жар, що не згасає.
Жінка, дивлячись у небо, плакала.
— Ми знову співатимемо. Ми житимемо. Любитимемо. Наші діти бігатимуть вулицями, де більше не буде страху.
І тоді… щось змінилося. Пам’ятники заспівали. Тихо. Старовинну колискову. Їхній спів линув у повітрі, м’яко торкаючись землі, стін і душ. Він долав навіть гуркіт війни.
Ярослав додав:
— Ваша сила — в єдності. У погляді, в долоні, в слові. Тримайтесь разом. Разом — непереможні.
Після вибухів у повітрі завис інший запах — свіжої землі. Як благословення.
Цієї ночі пам’ятники були не фігурами, а вогниками духу. Хто впав — піднявся. Хто втратив — знайшов опору. Вони
говорили мовчки, але кожен чув їх.
Бо справжня сила — не в залізі. А в тому, що горить у серці.
— Стоїмо! — мовили всі разом. — Бо ми — Київ. Ми — Україна. І ми не здамося.
Темрява глибшала, але разом із нею зростала й віра. Бо голос каменю — це голос незламності.
І тоді — знову диво. Між пам’ятниками народився невидимий зв’язок. Не дріт, не звук — пульс. Пам’ять, що проходила крізь камінь і бронзу.
Архангел Михаїл схилив голову на Майдані — і це відчули аж у Биківні.
Матір-Батьківщина передала поклик Лисій горі. А звідти — до Володимира над Дніпром.
На Контрактовій Кий промовив до Троєщини:
— Ми розділені водою. Але не духом.
А на станції Харківська в тиші лежав букет із запискою:
«Це — для всіх, хто встояв. Навіть із бронзи».
І в цю мить пам’ятник Лесі Українці ледь засвітився у спалаху блискавки. Вона мовчала. Але світло від неї торкнулося всіх.