Розділ 11: Голоси каменю

Ніч опустилася над Києвом, мов темна шовкова тканина, але пам’ятники стояли — мовчазні й непохитні, як кам’яні свідки історії, яка писалась просто зараз. Їхні голоси звучали у вітрі, у шелесті листя, у тиші міста, що не скорялося.

Богдан Хмельницький, мов справжній воїн, міцно стиснув кулак. Його кам’яні очі дивились у далечінь, ніби бачили те, що ще тільки має настати.

— Ми вистоїмо! — промовив він, і слова його розлетілись містом, як бойовий клич. — Ми переможемо. Бо ми — українці. Нас не зламали ні війни, ні голод, ні зради. Ми носимо біль і надію крізь віки. Цей бій — останній. Ця ніч — перед світанком.

Симон Петлюра мовчки стояв біля вокзалу, забутий, наче призабута сторінка, допоки не заговорив — коротко, різко:

— Без дисципліни — нема фронту. Ми програвали, коли були роз’єднані. Але тепер — інакше. Бо навіть у тилу — фронт. І навіть у сльозі — опір. Плач — не слабкість. Але там не можна залишатись.

Лобановський озвався з тією ж тишею, з якої починається гра:

— Навіть коли програєш матч — головне, щоб команда не розсипалась. Перемога — це не лише рахунок. Це — гідність.

Ольга додала:

— Ми не маємо права втратити людей. Але ще більше — не маємо права втратити себе.
Ярослав Мудрий дивився просто в небо, ніби шукаючи там відповідь.

— Ми вже все це проходили. Степовики, монголи, імперії. Вони зникли — а ми залишились. Шрами — це пам’ять, не поразка. Росіяни думали, що зітруть нас — та лише загартували.

Пам’ятник Княгині Ользі тихо озвався, з холодною ніжністю у голосі:

— Вони приходили не раз. Спалювали, грабували, кричали: “це ваше — вже наше”. Але щоразу йшли — а ми залишалися. Бо наша сила — не лише у зброї. Вона — у душі. У пісні, яку не заглушити.

Порив вітру пронісся Києвом, принісши запах диму й відлуння вибухів.

— Цей раз — остаточний, — озвався Ілля Муромець, голос його гудів, як далека буря. — Ми звільняємо не просто землю — ми знімаємо прокляття, яке століттями ходить по нашій долі.

Шевченко додав:

— Кожна сльоза матері, кожне “повернись живим”, кожне поховання — це наша клятва. Пам’ять — наша зброя. Глибша за траншеї. Сильніша за ракети.

Кий згадав:

— Ми стояли проти орди, проти навали, проти забуття. І завжди вистоювали, навіть коли лишались самі.

— Біль навчив нас цінувати світло, — мовив Ярослав. — Але також залишив у серці вогонь, що ніколи не згасне.

Вдалині пролунали вибухи. Спалахнули пожежі, освітлюючи бронзові лики червоним полум’ям. Над містом чувся стогін.

— Не час здаватися, — озвався Богдан, голос його став твердішим. — Ця війна — за душу нації. І ми не здамо її.

Леся Українка говорила тихо, але рішуче:

— Ми боремось не лише з ворогом. Ми боремось за те, щоб наші діти співали. Щоб не боялись. Щоб жили — не виживали.

— Ми виходили з пекла — не раз, — глухо сказав Ілля. — І цього разу — вийдемо. Бо наш дух — сильніший за залізо. А серця — палкіші за вогонь.

Пам’ятники промовили в один голос, як постріл, як обітниця:

— Ми — Київ! Ми — Україна! І ми вистоїмо! Цей раз — остаточна перемога!

Місто завмер. Слова лунали між вибухами, поміж тривог і болю — як правда, що вже не зітреться з вітру.

А десь між старими дверима на Подолі, біля розтрісканого тротуару, схлипнув хрипкий голос:

— А я ж вам казав — не їдьте тими маршрутками… От тепер біжимо по укриттях без квитка, — пробурчав бронзовий Паніковський, знімаючи уявні окуляри.

— Але добре, що ще бігти можемо… Значить — живі. Значить — сміх не помер.

Він обернувся до дітей, що стояли з матір’ю в черзі за хлібом.

— Діти! Якщо будете сміятись, як я — нічого вам не буде. Зуби — як броня. А анекдот — як ППО.

І навіть княгиня Ольга на відстані ледь усміхнулась. Бо пам’ять, що жартує — не вмирає.