Розділ 10: Мрії про мир

Ніч повільно опускалася на Київ. Місто було втомлене, але не втрачало надії. Пам’ятники стояли мовчки, освітлені лише місячним світлом і далекими пожежами, що все ще палали. Вони були невидимими свідками всього, що сталося — болю, гніву, але й жаги до життя і миру.

Леся Українка дивилася на темні вулиці, її кам’яні очі були сумні і ніжні.

— Я мрію про день, — сказала вона тихо, — коли над Києвом знову буде мирне небо. Коли діти будуть гратися на вулицях, не боячись вибухів. Коли сміх наповнить це місто, а не крики тривоги.

Її слова повільно розносилися в темряві, що все ще пахла димом і порохом.

Тарас Шевченко, з гордістю і силою в голосі, промовив:

— Я мрію про день, коли на нашій землі не залишиться ворога. Коли ті, хто прийшов руйнувати наш дім, будуть лише страшним сном, що зникне на світанку.

Він підняв руку, ніби пророчив світле майбутнє, і в його очах горіла непохитна рішучість.

На Печерську хлопчик залишив біля пам’ятника Лесі записку:

“Я буду композитором, якщо виживу. Обіцяю писати музику, що не дасть знову мовчати цьому місту.”

Леся тихо сказала:

— Цей лист сильніший за граніт.

А Лисенко усміхнувся:

— Цей хлопчик — вже частина нас.

Пам’ятник Володимиру Великому стиснув кулак, відчуваючи кожен біль і втрату.

— Ворог прийшов з заздрістю і злом, — промовив він. — Він руйнує, вбиває, ламає долі. Але не можна ненавидіти тих, хто заблукав у темряві. Наш гнів — це зброя, а наш мир — мета.

Архангел Михаїл підняв меч, що відбивав останні зорі.

— Вони думали зламати наш дух, — сказав він, — але дух Києва — це вогонь, що не згасне.

У голосі архангела було і горе, і сила незламності.

Тарас Шевченко додав з болем:

— Вони не тільки руйнують будинки, а й намагаються стерти нашу пам’ять, нашу історію, нашу душу. Але камінь пам’ятників міцніший за зброю.

Раптом земля здригнулася від вибуху. Крики тривоги рознеслися містом. Люди ховалися в підвалах і сховищах, де панували холод і темрява. Але пам’ятники стояли, як стіни, що захищали тих, хто шукав прихистку.

У одному з підвалів сидів хлопчик із маленьким прапорцем 

України. Його голос тремтів, але був сильним:

— Слава Україні! Героям слава! — він почав співати гімн.

Інші діти підхопили його, а матері тихо підтримували їх зі сльозами на очах.

Леся Українка, ніби відчуваючи кожну душу, промовила:

— Ми несемо світло тим, хто його втратив. Ми — пам’ять у серцях, сила, що ніколи не згасне.

Ярослав Мудрий, стоячи біля Золотих воріт, додав:

— Цей голос — голос майбутнього. Його ніхто не заглушить.

Пам’ятники горіли сумішшю гніву і надії, що жила в кожному камені, у кожній лінії їхніх облич.

— Мир — це не просто відсутність війни, — сказав Володимир Великий, — це життя, яке ми повернемо дітям. Це наш святий обов’язок — зберегти це світло для них.

Між вибухами і сиренами, між страхом і болем, пам’ятники тримали в собі одну правду: любов до своєї землі і мрія про мир сильніша за будь-яку зброю.

І поки над Києвом ще бушувала темрява, серця людей билися в унісон — з болем, надією і любов’ю.

Вони знали — цей день настане. Разом із ним прийде свобода, відродження і світло для всіх, хто вірить.