Розділ 9: Незламний дух

Київ стояв. Стояв, хоч і поранений, хоч і сплюндрований війною, але живий — як велика рана, що кровоточить, але не вмирає. Небо над містом було поцятковане димом, вибухи все ще рвали повітря, а вулиці, що колись були повні сміху й життя, тепер стали ареною боротьби за майбутнє. Та у серці цього хаосу, мов непорушні вартові, стояли пам’ятники — свідки й творці історії, які давали місту силу і віру.

Пам’ятник Володимиру Великому, високо здіймаючи тризуб на Володимирській гірці, заговорив голосом, що лунав далеко:

— Ми — Київ! Ми — дух цього міста! Кожна тріщина на нас — це шрам від боротьби, але не поразка. Ми вистоїмо!

На Майдані Незалежності Архангел Михаїл підняв меч, що палаюче сяяв у світлі місяця.

— Зло хоче зламати наш дух, — мовив він, — але не знає, що сила Києва — у незламності наших сердець. Ми — охоронці надії і волі.

Раптом земля здригнулася — недалеко вибух, що розірвав тишу і змусив крики перетнути повітря. Люди бігли, ховалися, але в очах кожного горіло те саме вогняне полум’я, яке знали пам’ятники.

У Наводницькому парку, де стояли Кий, Щек і Хорив, молодь, обмотана синьо-жовтими прапорами, співала пісні, що запалювали душу:

— Не здамося, — співали вони, — ми сила, ми незламні!

Кий повернувся до побратимів і тихо промовив:

— Вони знають: кожен наш камінь — опора, на якій стоїть майбутнє.

Щек з кам’яним поглядом додав:

— Від нас залежить, чи стоятиме це місто завтра.

Хорив мовчав, але його міцна постава говорила більше за слова — він був стіною, яку ніхто не зламає.

Пам’ятник Тарасу Шевченку, з вогнем у кам’яних очах, звернувся до людей поруч:

— Ваш біль — наша сила. Ваші сльози — вода, що живить коріння нашої нації. Ніколи не втрачайте надію, бо вона — те, що не забрати навіть у найтемніші часи.

Під уламками зруйнованого будинку завалило постамент маловідомого героя. Інші пам’ятники відчували, що хтось «замовк».

— Ми втратили голос… — сказала Леся.

— Він не мовчить — говорить із глибини, — відповів Сковорода.

І в темряві підвалу лунав спів — рядок, що герой колись казав. Пам’ять оживає.

Пам’ятник Лесі Українці, хоч і кам’яний, здавалося, доторкнувся до сердець тих, хто шукав прихистку.

— Ви — пісня цієї землі, — тихо мовив він, — і навіть у найглибшій темряві ваша пісня звучить найгучніше.

Раптом пролунала музика — хтось із дорослих почав співати колискову, а діти підхопили, їхні голоси луною розносилися під землею. І навіть у тиші війни й страху народжувалась надія.

Пам’ятник Ярославу Мудрому біля Золотих воріт підняв кам’яну руку, немов благословляючи борців.

— Ми — історія, ми — майбутнє, — сказав він, — і нічого не зламає незламний дух Києва.

З-за рогу вийшов хлопчик років восьми, з пораненим коліном і великим рюкзаком. Його очі були заплакані, але вогонь у серці палав.

— Я хочу, — прошепотів він, — щоб наше місто знову засяяло, як колись.

Пам’ятник Володимиру відповів теплим і суворим голосом:

— Воно засяє, хлопче. Бо світло — у серцях тих, хто бореться і не здається.

Вдалині пролунали вибухи, що розбивали камінь і скло, але люди не відступали. Вони піднімалися з попелу, підтримували одне одного, боролися і любили.

Пам’ятники мовчали, але кожен дотик вітру на їхній бронзі був подихом міста — живого, справжнього, незламного.

— Ми — Київ, — мовили вони разом, — і ми вистоїмо, бо наша сила — в серцях.

І навіть коли темрява здавалася безмежною, вогонь надії горів незгасимо, запалюючи нові покоління — дітей, матерів, бійців і мрійників.

Десь біля Залізничного вокзалу, під холодним ранковим світлом, стояли сотні людей із валізами.

Вони проходили повз пам’ятник без імені — той, що роками ніхто не помічав. Але сьогодні зупинялись. Торкалися граніту.

— Дідусю, попрощайся з Києвом, — сказала дівчинка.

І старий поклав долоню на пам’ятник.

— Тримайся тут за нас, — прошепотів.

Пам’ятник вперше за сто років відчув сльозу — не свою, людську.