Розділ 8: Діти війни

Нічне небо над Києвом вкривалося густими хмарами. Темрява, здавалося, огортала все навколо. Але біля Золотих воріт, де стояв пам’ятник Ярославу Мудрому, збиралися діти — маленькі, налякані, з очима, що світилися від страху і втоми. Вони трималися за руки, шукаючи хоч краплину безпеки у цьому страшному світі. Холодний вітер проникав крізь розбиті вікна навколишніх будинків, а далекі гуркоти вибухів нагадували про біль міста.

Пам’ятник, великий і величний, наче ожив, і його голос звучав ніжно, мов казковий спів:

— Слухайте, діти, — промовив він, — колись давно жили лицарі — хоробрі і сильні, які захищали нашу землю від ворогів, щоб діти могли жити у мирі і радіти.

Діти притихли, а в темряві яскравіли їхні очі. Маленька дівчинка стискала у руках зім’ятого ведмедика — той колись належав її старшому брату.

— Один із лицарів — Кирило Кожум’яка, — продовжував пам’ятник, — він був велетнем і боровся з драконом, щоб захистити рідне село.

У цей момент далеко гримів вибух. Маленький хлопчик притиснувся до матері, а пам’ятник мовив далі:

— Зло не вічне. Воно не переможе, коли у серці живе сміливість. Навіть коли темрява здається безмежною, світло у вас не згасне.

Поруч опинилася Леся Українка. Вона присіла біля дітей і лагідно сказала:

— Ви — майбутнє міста. І навіть коли здається, що навколо тільки темрява, пам’ятайте — у кожному з вас палає світло, що не дасть згаснути.

Раптом різко загула сирена — гострий звук, що змусив усіх тісніше притиснутися один до одного. Далеко долинали крики поранених і прохання про допомогу. Але тут, серед кам’яних велетнів, панував спокій і захист.
— Ми стоїмо з вами, — мовив Ярослав, — щоб дати силу і нагадати: навіть у найтемніші часи вас не залишать.

Маленький хлопчик, знайомий усім у дворі, тихо сказав:

— Я боюся... Бо бачив, як розвалили наш будинок і як забрали батька на війну. Я не знаю, чи він повернеться.

Пам’ятник Іллі Муромцю, що стояв неподалік, заговорив гучно і твердо:

— Страх — це нормально. Він робить нас обережними і пильними. Але не дозволяйте йому керувати вами. Сила в серці і вірі. Герой — той, хто бореться, навіть якщо боїться.

Дівчинка, що стояла трохи осторонь, тихо почала співати старовинну колискову — мелодію, що передавалась у її родині з покоління в покоління. Її голос був крихким, але чистим, і інші діти підхопили спів — ніби клятву не здаватися.

Звуки колискової ніжно огортали все навколо, наче захисна завіса від жахів війни. Навіть гуркіт вибухів став трохи тихішим, мов саме життя намагалося зберегти цей крихкий острівок спокою.

Пам’ятники стояли пліч-о-пліч, мов брати й сестри, сплітаючи навколо дітей невидимий круг захисту — тепла, надії і підтримки.

— Знайте, — додав Ярослав, — кожен із вас — герой свого часу. І ваша історія буде світлою, як зорі в нічному небі.
На горизонті з’явилося перше світло ранку — м’яке, золотисте, що пробивалося крізь залишки нічної темряви. Діти посміхнулися, а пам’ятники мовчки обіцяли: цей світанок — не останній.

І у цей момент, коли світ здавався суворим і безжальним, діти відчули — вони не самі. Тут, серед каменю і бронзи, їх люблять, оберігають і чекають.

Там, у серці війни, де крики і вибухи змішуються з плачем і надією, живе найбільша сила — сила дитячої віри, сила життя, що ніколи не зламалася.

— Співайте, мрійте, живіть, — мовили пам’ятники, — і ця земля ніколи не забуде вас.

Тіні від світла багать і ліхтарів ніжно торкалися облич дітей, немов поцілунок миру, що, незважаючи на все, обов’язково прийде.

Десь за рогом зазвучав інший голос — музичний, ніжний, як струна:

— У кожному з них — нота, — сказав Лисенко. — У кожній сльозі — півтон. У кожному погляді — гармонія чи дисонанс. Мелодія має звучати, навіть якщо клавіші розбиті, а струни порвані.

Його бронзові пальці ледь тремтіли, ніби готувалися торкнутись невидимої клавіатури.

— Я чую, як дитина співає в метро. Це мій акорд. Я ще граю.