Розділ 7: Темний Київ

Ніч опускалася на Київ густою темною ковдрою. Місто поглинала темрява — відключення світла зробило вулиці майже непроглядними. Лише на горизонті далі палали пожежі з Бучі, Ірпеня та Гостомеля — далекий гуркіт вибухів і відлуння сирен тривожили тишу.

Пам’ятники стояли мовчазно, відчуваючи кожен удар війни, кожен біль і страх міста.

На Михайлівській площі княгиня Ольга стояла гордо, але в її кам’яному обличчі вирізнялася тінь сумніву.

— Темрява — не просто відсутність світла, — говорила вона сама собі, — це випробування волі. Мені боляче бачити, як стогне земля, але вогонь у серці має не згасати. Я мусю бути стрижнем для Києва.

Поруч на Софійській площі пам’ятник Богдану Хмельницькому важко зітхнув кам’яним серцем:

— Комендантська година — мов пауза перед бурею, — мовив він. — Треба збирати сили. Ворог стоїть близько, вогонь гуде по передмістях. Ми тримаємо оборону не лише міста, а й душ людей.

На Контрактовій площі Кий, Щек і Хорив стояли мовчки. Кий, раніше суворий і впевнений, тепер схилив голову, відчуваючи тягар безсилля.

— Темрява — і друг, і ворог. Вона ховає ворога, але й закриває нам очі на те, що потрібно бачити. Я боюся, — зізнався він, — боюся втратити братів і місто.

Либідь торкнулася його руки, її голос був ніжним і рішучим:

— Страх — це природно. Але він не повинен керувати нами. Ми маємо бачити світло навіть у найгустішій темряві.

На бульварі Шевченка, у тіні пам’ятника Лесі Українці, дівчина з рюкзаком тихо сиділа на лавці. Вона була підлітком-художником, який залишав біля пам’ятників свої малюнки і 

записки надії.

— Хай війна забирає багато, — подумала вона, — але я залишу тут частинку світла. Бо навіть камінь може промовити, якщо йому вірити.

Раптом земля здригнулася від потужного вибуху неподалік. Вогняні язики стрибали по зруйнованих дахах, і дим накрив вулиці.

В темних провулках мама з маленьким хлопчиком поспішали додому. Вона тримала на руках світлину чоловіка — бійця, що поїхав на фронт. Хлопчик плакав і тихо співав колискову, яку навчила мама.

— Не бійся, — шепотіла вона, — ми пройдемо це разом. Ти — наша надія.

Пам’ятник Григорію Сковороді мовив спокійно:

— Кожен вибух — це рана, але також і іскра надії. Ми тримаємо місто в обіймах і не віддамо його темряві.

На стадіоні Динамо пам’ятник Валерію Лобановському мовив голосно:

— Віра у перемогу — найсильніше світло. Навіть у темряві вона горить. Комендантська година — це час зібрати сили, а не опускати руки.

Тиша огорнула місто. Вона була важкою, але не безнадійною.

Архангел Михаїл, стоячи на пагорбі, підняв меч угору:

— Темрява — наш виклик і наш союзник. Ми — охоронці світла. Воно повернеться.

Пам’ятники стояли пліч-о-пліч, мов брати і сестри, що тримають Київ у своїх руках.

Далеко лунала пісня — тихий дитячий голос лунко розрізав темряву. Маленька дівчинка співала колискову, яку мама шепотіла у бомбосховищі.

Її спів був як промінь світла, що проривався крізь найгустішу ніч.

І навіть у найтемніші години, коли світло вимикають, а серця повні страху, — Київ не здається.

Бо віра — це світло, яке горить навіть у найтемнішій ночі.