Розділ 6: Поради Кобзаря

Ніч важкою темною ковдрою вкрила Київ, але біля пам’ятника Тарасові Шевченку на бульварі не вщухав рух. Люди йшли і йшли — солдати, що повернулися з фронту, матері з фото своїх синів, діти з очима, повними страху і смутку — всі шукали слова, що могли б зігріти серце і дати сили.

Пам’ятник стояв мовчазний, але в його кам’яному обличчі світилася мудрість віків. Раптом він ніби ожив — і голос його заговорив тихо, але глибоко, ніби з самого серця землі.

— Не втрачайте віри, — сказав Шевченко, — у найтемніші часи тільки віра допомагає. Вірте в себе, у свої сили, у свою землю. Це наша мати, наша сила, наш дім.

Молодий солдат, з втомленими очима, ступив уперед і запитав:

— Тарасе, я бачив смерть… Як мої друзі падали… Міста руйнувалися… Діти плакали в бомбосховищах… Як жити після цього?

Шевченко подивився йому в очі і спокійно відповів:

— Життя — це боротьба. Але кожна боротьба має сенс, якщо ми не зраджуємо своїм ідеалам. Навіть у смертельній небезпеці пам’ятай, за що стоїш. Ти не сам — ти частина великої сили. Твоя відвага — це крила надії.

Раптом неподалік пролунали крики. З’явилася молода жінка зі сльозами, тримаючи фото хлопця.

— Я не знаю, як жити далі, — зламався її голос, — як витримати цей біль у серці.

Тарас повернувся до неї ніжно:

— Твій біль — це любов. Любов, що не має кінця. Вона жива, навіть коли ми зламані. Вона — міст між живими і тими, кого вже нема. Бережи цю любов. Вона дасть сили йти далі.

Поруч стояла група дітей, їхні очі блищали від страху.

— Я боюся, — сказала одна дівчинка тихо, — що війна забере маму і тата…

Тарас схилився до неї:

— Страх — це природно, малятко. Але навіть у найтемнішому лісі, де нічого не видно, завжди є промінь світла. Віра — це той промінь. Тримайся його, і пройдеш через все.

Раптом земля здригнулася — вибухи розірвали ніч, дим закрив вулиці.

Люди стиснулися в купу, але Шевченко підняв руку — мов заклик до тиші.

— Кожна боротьба має свою пісню, — сказав він, — і кожне серце може бути її голосом. Співайте, навіть коли навколо — тиша смерті.

У ту мить маленька дівчинка почала співати стару колискову — її голос був крихкий, але ясний, як зоряний промінь у темряві.

Люди поволі підхопили мелодію, і навіть холод війни трохи відступив.

— Співайте, — промовив Шевченко, — бо в пісні є сила зцілення. Там, де звучить пісня, живе надія.

Солдати обіймали один одного, матері ніжно гладили дітей. Навіть у найхолоднішій темряві, серед уламків і втрат — горіло полум’я життя.

Тарас дивився на цей живий пульс і усміхався — усмішкою незламності і сили духу.

— Вірте, — сказав він наостанок, — і світло завжди переможе темряву.

Вибухи ще лунали, але біля пам’ятника Кобзаря панувала сила — віра, любов і нескореність, що не дають впасти.

Люди йшли додому, несучи в серці цю силу, як живий оберіг.

І кожен знав — поки пам’ять жива, поки пісня звучить — вони не самотні.