Розділ 5. Віра

Небо над Києвом вкривалося важкими хмарами. Немов плащ тривоги, що не давав світанку розплющити очі.

Вулиці здригалися від вибухів. Гули сирени, рвались снаряди. Ніч, здавалося, дихала страхом.

Крики — гіркі, відчайдушні — розривали серце міста.

На Майдані, в сяйві місяця, стояв Архангел Михаїл. Його бронза мерехтіла сріблом. Меч був спрямований уперед, мов щит для кожного серця, для кожного будинку.

— Ми не маємо права мовчати, — мовив він. Голос був гучний і твердий. — Бо ці крики — голоси дітей, матерів, стареньких. 

Вони кличуть про світло. Про надію.

Поруч стояла Леся Українка. Камінь її був укритий пилом — мов трауром.

— Я чую плач, — прошепотіла вона. — Він ріже душу, як лезо. Але в кожній сльозі — зерно сили. І воно проросте.

З темних вулиць долинав чистий дитячий голос. Вищий за вибухи, ясніший за страх.

Сковорода схилив голову, ловлячи мелодію.

— Це голос життя, — сказав він. — Бо там, де звучить дитина — смерть не зможе пустити коріння.

Світло раптово розірвало небо. Ракета. Пил. Вибух.

Каміння затремтіло.

На Михайлівській площі тріснув постамент княгині Ольги. Тонка тріщина, мов лезо.

— Кожен вибух — це не звук, — прошепотіла вона. — Це зруйноване майбутнє. Кожен уламок — це шматок нашої душі.

Шевченко підняв кам’яну руку.

— Ми — не просто бронза, — сказав він. — Ми — серце Києва. Його біль. Його пам’ять. І його майбутнє. Поки ми стоїмо — Київ живе.

У Наводницькому парку пам’ятники основоположників міста відчували, як глухо гуде земля.

— Вони б’ють по нас, — сказав Кий. — Але не зламають. Ми — коріння.

— Біль — у кожній руїні, — прошепотіла Либідь. — У кожному спаленому вікні.

Вона доторкнулася до Хорива. Той відповів — легким кам’яним дотиком.

— Біль — це те, що робить нас живими, — мовив Хорив. — Без нього — не буває сили.

Пам’ятник Лобановському, біля стадіону, розірвав тишу:

— Я бачу, як тренери вчать не здаватися. Бо навіть у пітьмі віра сильніша за страх. Ми — команда. І ми не здамося.

На Грушевського, серед уламків, заговорив Грушевський:

— Це — народний біль. Він у голосі матерів. У крові. У камені. І ми не маємо права мовчати.

Пам’ятники зазвучали разом. Кожен — зі своїм болем. І надією.

— Вірте в добро, — мовив Архангел. — Лише воно розганяє темряву.

— Коли здається, що все втрачено, — додала Леся, — серце все одно горить. І цей вогник запалить інших.

У підземеллі метро лунала пісня. Дитячі голоси пробивали бетон і темряву.
Як промінь крізь хмари.
Як молитва.

Пам’ятники не рухались. Але їхні душі — співали разом з нею.
Вони стояли. І чекали.

Бо віра — це не слово.
Це крила, що тримають, коли вже не можеш іти.

І в тиші після вибуху знову долинув голос дівчинки.

Тихий. Але сильний.

Молитва серед попелу.
Світло серед ночі.

— Ми з тобою, — прошепотів Шевченко.
— І ми вистоїмо.
Бо ми — Київ.