Розділ 4. Спогади

Вечір огортав Київ густою завісою. Здавалося — спокій. Але це було лише затишшя перед бурею.

Вибухи ще тривожили повітря, та пам’ятники збиралися. Вони ділилися спогадами. Шукали силу в пам’яті.

На Володимирській гірці, високо над Дніпром, стояв Володимир Великий. Його погляд був суворий і глибокий.

— Я бачив, як наш народ хрестився в холодній воді. Темрява тоді відступала. Ми стали сильнішими — не без болю, але з надією.

Поряд, на схилі, схилив голову Ярослав Мудрий. У руках — сувій «Руської правди».

— Я створив закон. Але без серця закон — це просто камінь. Ми будували не лише державу. Ми будували душу. Її зараз треба берегти.

Ольга мовчки стояла поруч. Камінь її плеча був зігрітий вечірнім травневим теплом.

— Я приймала християнство не зі страху, а з віри, — сказала вона. — Зміни приходять не руками, а духом. Так і тепер — ми повинні змінити світ серцем.

З площі, де стоїть Грушевський, пролунав голос, гучний і чіткий:

— Україна — це історія боротьби. Ми — як Дніпро. Швидкі. Непокірні. Ми завжди рвемось крізь скелі.

На бронзі Лесі Українки ще виднілись сліди вибуху. Вона заговорила м’яко, мов піснею:

— Кожен вірш — це крик душі. Коли ми мовчимо — ми втрачаємо силу. Мова — це наш меч.
На Майдані Незалежності, біля колони, ожив новий пам’ятник — юнак з гірким поглядом. Герой Небесної Сотні.

— Я бачив, як вулиці ставали полем бою. Як смерть стояла поряд — але надія не згасала.

Сирена завила. Місто затремтіло.

Але пам’ятники не боялись.

Вони знали: страх минає. А пам’ять — ні.

На іншому кінці міста, біля «Лісової», заговорив Лобановський:

— Команда — це не спорт. Це життя. Ми тоді вистояли. І зараз вистоїмо. Разом. Бо перемога — це не крик. Це єдність.

І тут — вибух. Неподалік.
Камінь здригнувся. Маленькі уламки посипалися на постаменти.

Слово взяв Сковорода, весь у тріщинах:

— Коли все навколо руйнується — треба шукати спокій у собі. У простих речах. Послухайте вітер. Листя. Це — наш дім.

Він наспівував щось ледь чутно. Мелодія розтікалась між пам’ятниками, як дим. М’яко. Обіймаючи.

Ольга поглянула на Малишка:

— Твоя пісня — це оберіг. Голос надії.

— Ми всі — одне, — сказав Малишко. — Люди, камінь, пісня. Бо пам’ять — не про минуле. Вона — світло, що веде вперед.

І тоді над Києвом прозвучало щось неймовірне.
Гуркіт вибуху. І ніжний спів.
Плач і сміх.
Біль і любов.
Все разом.

Пам’ятники мовчали. Але відчували: вогонь життя палає.
Попри все. І завдяки всьому.