Розділ 3. Єднання

Весна 2022-го була не весною — а відлигою попелу.

Київ поволі звикав до сирен. Люди навчились дихати між вибухами, пити каву під гуркіт ППО, і навіть — любити. Не попри страх, а завдяки йому.

У самому серці міста, де раніше блукали лише туристи, зашепотіли ті, кого не чули десятиліттями. Кам’яні. Бронзові. Ковані у славі й тиші — пам’ятники оживали не тільки в голосі, а у волі.
На Софійській площі, серед дощів і напівпорожніх вулиць, Богдан Хмельницький із шаблею вгорі звернувся до міста:

— Час не лише слухати минуле. Час творити майбутнє. Разом.

Його голос прокотився куполами Софії — як грім, що не лякає, а закликає. В ньому звучали не битви, а ритм злагодженості.

— Києве, — додав він, — ми не вистоїмо поодинці. Ми — не просто камінь. Ми — опора.

Біля пам’ятника Панькові Кулішу пролунав тихий, лагідний голос:

— А дух — не тільки міць. Це ще й ніжність. Слово лікує не гірше за меч.

З вулиці Грушевського долинув м’який голос Валерія Лобановського:

— Ми — як команда. Кожен має роль. Без воротаря — немає перемоги. Навіть бронза відчуває. Я чую, як б’ється серце міста.

Григорій Сковорода, понівечений, але гордий, озвався:

— Ми — частини однієї душі. І коли душа рветься, ми мусимо зшити її. Не каменем — піснею. Обіймами. Спільністю.

І тоді між Лесею Українкою та княгинею Ольгою — прокинувся тонкий зв’язок, мов нитка між поколіннями.

— Леся… як витримати, коли болить не тіло, а сам час? — запитала Ольга.

— Через любов, — відповіла Леся. — Вона лікує навіть бронзу. Особливо, коли її торкається душа.

Плече Ольги злегка порухнулося. А на чолі з’явилася крапля — не дощ, не піт. Щось ближче до сльози.

На набережній Дніпра в Наводницькому парку заворушились фігури засновників Києва. Човен хитнувся, ніби справді на воді.

— Ми завжди були разом, — сказав Кий.

— Але тепер це не просто родина, — додала Либідь. — Це вибір. Бути єдиними — щоб вижити.

— Ми — або тонемо разом, або пливемо, — промовив Хорив.

— А наші весла — це пісні, — всміхнувся Щек. — Бо Київ живе співом.

І тут — несподіванка.
На вулицях з’явився голос, якого давно не чули.

Маленький, скромний пам’ятник Андрію Малишку біля «Жовтня» ніби проріс із бруківки:

— А я скажу просто, — і заспівав:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала…»

Голос був тихим. А потім — могутнім.

І всі пам’ятники відчули, як щось стислося в грудях.

Навіть Матір-Батьківщина, що дивилась на схід, уперше схилила голову.

— Я теж… мама, — прошепотіла вона. — І це місто — мої діти.

Під час нічного обстрілу на Подолі тріснув фасад будинку. Уламки впали на коліна Сковороді.

Він похитнувся. Упав на коліна. Камінь хруснув.

— Тримайся! — крикнула Ольга.

— Я… тут, — прошепотів він. — Камінь болить. Але дух — ні.

— Я йду до тебе! — вигукнула Леся.

І зусиллям волі, уяви, любові — послала тепло.
Світло тягнулося від її постаменту до його, крізь ніч, скло, бетон і біль.

Сковорода усміхнувся.
Тріщина сяяла. Не від болю — від сили.

Ніч згасала не чорною — а золотою.

Пам’ятники обіймались — поглядом, тишею, теплом.

— Ми вже не самі, — сказала Ольга.

— Ми — хор, — додав Малишко. — Без музики. Але в кожному, хто вірить у ранок.

— Київ не падає, — мовив Богдан Хмельницький. — Бо ми — разом.

А в метро дівчинка, що вже співала раніше, сіла поруч із бабусею:

— Бабусю, а пам’ятники теж мають серце?

Старенька усміхнулась:

— У кожного, хто пам’ятає — є серце. Навіть у каменя.