Розділ 2. Перші дні

Перші дні війни були не просто темні — вони були важкі, щільні, мов туман із диму, страху і здивування.
Небо над Києвом стало свинцевим. У повітрі висів запах тривоги: палене пальне, метал, піт і попіл. Метро перетворилось на серце підземного світу, що билося під тиском вибухів.

А над землею — стояли вони.
Кам’яні вартові. Мовчазні, але не байдужі.
І вперше за багато років — вони не просто дивились. Вони відчували. Біль міста проходив крізь них, як струм крізь мідь.

На Михайлівській площі княгиня Ольга стояла, загорнута в рятувальне покриття.
Її накрили від уламків, але кожен вибух лунав у грудях, як удар по серцю.

Камінь тріщав — не від часу. Від страху.

— Ігорю… — прошепотіла вона. — Якби ти бачив… Якби ти був тут…

Вона згадала Київ у вогні століть. Печеніги. Голод. Зрада. Але й тоді — вистояли.

— Невже знову? — тихо запитала вона.

— Це не знову. Це — ще, — відгукнувся голос зі схилу над Дніпром.
Володимир Великий. Його хрест світився, мов блискавка на фоні хмар.

— Пам’ятай, як ми хрестили Русь. Під мечами — але не на колінах. І тепер — не впадемо.

До них приєднався Ярослав Мудрий.
— Хаос — це не кінець. Це випробування. Люди тут уже інші. І ми — з ними.

— Але як багато болю… — прошепотіла Леся Українка. — У дитячих очах, що сплять на плитці метро…

Її голос зривався. Під ногами — вологе каміння. Вона не плакала, але земля пам’ятала сльози.

Гудіння генераторів, сирени, тривожні вигуки:
— Тривога!

Небо прорізали літаки. І навіть бронзова Матір-Батьківщина здригнулась. Не від страху — від гніву. Її меч потемнів, щит став сірим від сажі. Але вона стояла.
— Ми мовчали. Досить. Я триматиму це небо — навіть якщо впаду.

Під Аркою Дружби Народів спалахнула суперечка:

— Розірвати! — крикнув Щек. — Яка дружба, коли звідти летять ракети?

— Ми не арка. Ми — Київ, — відповів Хорив. — Ми — четверо.

Либідь мовчала. Дивилась у небо. Її волосся тріпотіло, мов хвилі.

— Нам страшно, — сказала вона. — Але страх не гасить любов. Київ — це любов. У кожному вікні, в кожній чайній, де досі наливають борщ безкоштовно.

У самому серці міста — Майдан мовчав.
Але не здригнувся.
Незалежність на колоні схилилась над площею.

— Я бачу їх. Як вони співають гімн у підвалах. Як діти малюють сонце. Як тиснуть руки один одному в темряві.

— Я чула спів, — прошепотіла Ольга. — З метро. Маленька дівчинка. Українська пісня, що пробивала бетон. Це було… світло.

— Поки співають — ми не зломлені, — сказав Ярослав.

На Подолі здригнувся Сковорода.

Очі його світилися.

— Світ ловив мене, але не спіймав. Тепер світ ловить нас усіх. Але знов не зловить. Бо ми — не там, де нас шукають. Ми — в серцях.

Біля стадіону Лобановський озвався:

— Ми — команда. У кожному дворі — капітан. У кожній квартирі — стратег. Ми вистоїмо.

Петлюра біля вокзалу, вічно забутий, промовив:

— Вони прийдуть у броні. Але ми — сталеві. Не по броні, а по духу.

І тут — вибух. Сильний. Район Берестейської здригнувся.

Камінь під ногами княгині тріснув. Вона скрикнула. Схилилась. Серце завмерло.

— Хтось постраждав, — сказала Либідь.

Із боку Бабиного Яру надійшов тривожний шепіт.

— Кажуть, ракета впала поряд… — прошепотів Сковорода. — Не в менору. Біля нового музею. Загинули п’ятеро…

— Вони вдарили по тіні минулого, — промовив Ярослав. — По тому, що вже мовчки кричить.

— По мертвих… — прошепотіла Ольга. — По тих, хто не може захиститися. По зраджених.

Тиша стала глухою.
Важчою, ніж вибух.

— Їм байдуже навіть на мертвих. Значить, ми — їхній голос. Тих, хто вже не скаже: «ні».

Кий, Щек, Хорив і Либідь передали імпульс містом.

У метро дівчинка, яка щойно плакала, встала. І заспівала.

Без музики. Але голосно. Чисто.

Пісня розійшлась тунелями.
Камінь заговорив.

Пам’ятники чули.

І шепотіли:

— Тримайся, мала. Ми з тобою. Ми — Київ.