Розділ 1. Тривога

P.S. У цьому тексті пам’ятники не завжди промовляють із місць, де вони стоять. Вони говорять звідти, де їхній голос найпотрібніший.

24 лютого 2022 року.

Ще було темно, коли Київ здригнувся.

Перші вибухи прорвали повітря, мов ударні хвилі розбивали саму історію міста. Над Дніпром зійшов гул. Потім ще один. І ще. Земля затремтіла. Місто було ніби живе тіло, що стогне від болю.

На Михайлівській площі, в ранковому тумані, між вибухами — тиша. Але в цій тиші щось змінилося.

Кам’яне обличчя княгині Ольги ворухнулось. Її повіки були важкі — спали віками. Але біль, який пронизав її груди, був надто справжній. Це вже не сни. Це крик.

Вона підвела голову. Небо розривали червоні спалахи.

— Що це? — її голос був глухий, глибокий, мов відлуння з криниці.

Руки, складені на грудях, ледь тремтіли. Вона відчувала — це страх. Але не свій. Народний.

Поряд мовчали святі Кирило і Мефодій, тримаючи кам’яні книги. Їхні погляди були тривожні.

— Світ прокинувся... занадто гучно, — прошепотів Кирило. — Це не вітер. І не грім. Це… щось інше.

Княгиня прислухалась.

Здалеку, мов крізь землю, долинув голос. Наче його принесло повітрям із парку імені Шевченка.

— Це війна, — сказав Тарас.

Його слова летіли, мов зірваний бурею листок.

— Росія напала на нас.

Він почув вибух ще до світанку. Камінь у його грудях завібрував, наче трембіта.

Ольга не ворухнулась.

— Війна? Знову?..

— Не знову — ще, — відповів Шевченко. — Вона ніколи й не йшла. Просто змінювала личини. І знову прийшла під маскою «братів».

З Михайлівського собору вдарив дзвін. Але не святковий. 

Глухий, ніби голос пробудження: вставай.

З глибини міста, з Хрещатика, прокотився ще один гул. Монумент Незалежності на Майдані, той, що тримає калиновий вінок, схилив голову.

— Нас кличуть, — озвався він. — Люди знову потребують нашого голосу. Ми не просто камінь. Ми — пам’ять. Ми — вартові.

З-за собору долинув шурхіт, мов хтось ішов між кам’яних плит. Богдан Хмельницький, застиглий на коні, нахилився вперед. Його обличчя стало ще різкішим.

— Досить мовчати. Ми мовчали століттями. Але зараз — не час.

— Ми не зрушимо з місця, — прошепотіла Ольга.

— Але можемо говорити. До сердець. До душ. Ми — кам’яні, але не безголосі.

Із темряви Арсенальної, мов зі сну, проріс новий голос:

— Я бачив, як падали танки. І як піднімалась країна.

Це був монумент Вічної Слави. Славетний Солдат. Нерухомий, але його тінь стала тяжчою.

І тоді місто завила сирена. Повітряна тривога пронизала Київ, мов стріла. Птахи зірвались. Люди побігли в метро.

Пам’ятники завмерли. Але між ними — щось тріпотіло.

Наче пробудилось кам’яне братство. Старе, глибоке, невидиме.

— Тарасе… — мовила княгиня. — Ми маємо бути з ними.

— Ми і є з ними, — відповів він. — Ми в піснях. У тих, хто тримається. Навіть у тих, хто боїться — але не здається.

— Мені боляче, — прошепотіла Леся Українка з парку біля Опери. — У грудях щось ламається. Це не камінь. Це пам’ять про майбутнє. Воно б’ється в пастці.

— А з нами — правда, — відповіла Незалежність із Майдану. — А значить, буде і перемога. Але ми маємо тримати. І себе. І тих, хто в метро. І тих, хто на передовій.

І тоді пам’ятники — всі: Матір-Батьківщина, Пані Слобідська, Лисенко, Лобановський, Шолом-Алейхем, Петлюра — почали передавати сигнал.

Не словами. Тремтінням. Мов глибока арфа, налаштована на серце Києва.

Нерухомі постаті почали світитися зсередини.

І кожен, хто проходив повз — раптом відчував:

— Мене бачать.

— Я не сам.
Навіть якщо на них кинуть мішки, накриють брезентом, сховають за плитами — вони стоятимуть.

І пам’ятатимуть.

І шепотітимуть:

— Тримайся. Ми з тобою. Ми — Київ.