27 Біль для душі, любов для тіла

Два дні в мене свербіли руки, дупця і мізки. Хоча ні, мізки намагалися втекти з моєї нерозумної голови, адже я цілодобово думала про нашу останню з Менеєм розмову. Прокручувала кожне слово, раділа від таких теплих слів, а тоді сміялася із себе і не вірила в щастя. Хіба можна забрати чуже? Але ж дівчина, не дружина… Але ж негарно… Ох, оце підкинув мені їжу для роздумів. Після довгих вагань, я наважилася написати смс, телефонувати було соромно. Та гаджет чомусь мовчав. Невже образився, що прогнала його тоді? Я просто злякалася… себе, своїх почуттів і бажань.

Та нічого, сьогодні мені вже краще, тому провідаю Вальда, звісно, вдень, щоб більше ніхто не переживав, а ввечері  таки зателефоную наставнику.

Тільки Меней випередив мене:

–Привіт, ученице, як ти? Пробач, що не відповідав, багато справ було й не хотів тривожити.

–Вже набагато краще. Слухай, ти можеш розповісти про весілля русалок? Знаєш, що скоро буде одне таке?

–Звідки інформація? – чомусь напружився Меней. – Його не буде.

–Тобто? Мені сказали, що в наступну неділю. Я так розумію, мені варто готуватися?

–Я сказав весілля не буде. Варю, нам треба поговорити. Пам’ятаєш ти просила розповісти про себе більше? Думаю зараз можна. І ще одне – я не відмовляюся від своїх слів і зроблю все, щоб полонити твоє серце.

Чарівно поговорили. Це точно був Меней? Злий, напружений і зовсім чужий. Але одне я точно зрозуміла – у мене є шанс стати дівчиною русала. Здається,  я починаю втрачати розум і вірити в якісь абсурдні речі. Проте, як зазвичай буває, раптова дурниця, мов восьминіг своїми щупальцями, пристає до мізків і ніяк не хоче відлипати. Я знову ходила з посмішкою на обличчі, була розсіяною і думала, а чи не зробити Менеєві сюрприз – у вигляді мене і бабусиних пиріжків. Обіцяю бабусі бути обережною, беру кинджал і лечу на крилах щастя до наставника. 

От тільки знайоме авто перед його ворітьми добряче обрубує мені їх тупою сокирою. Туфлі на підборах остаточно дають зрозуміти – мене сьогодні не чекають.

А що ти думала? Нормальному чоловікові потрібна нормальна жінка, адекватна і така, що знає чого хоче. До того ж перед Богом і людьми ви обітниці не давали один одному. Але як же боляче усвідомлювати, що зараз побачу його в обіймах іншої. Ще й кого! Зміюку!

Заходжу до вітальні і не розумію, що робити далі. Тихо покласти смаколики і піти? Піти і прийти… коли? Завтра, як і мала? Вже немає сенсу. Ні, все-таки піду, не можу більше тут бути. Та Доля вирішила трішки побавитися. По сходах стрімко спускалася в корсеті і панчохах, Марина Вікторівна:

–Ти? Який сюрприз. Так і знала, що ви не просто сусіди. – останні сходинки жінка долала, мов цариця, переможниця, Ніфертіті з Борщагівки, бляха. – Вже йдеш? Правильно, нічого тобі тут робити. Хоча, ні, речі свої забери і звали з цього дому назавжди. Припхалася вискочка і думаєш так просто забрати мого чоловіка? Не дочекаєшся!

–Щось не бачу каблучки на пальчику. Скільки ж вам, Марино Вікторівно, майже сорок виявляється? А де ж чоловік і діти? Що, таке стерво ніхто не може терпіти? – ну тримайся, зараз я тобі патли повискубую. – Що ж ВАШ чоловік бігає по молодшими дівчатками, не можете втримати?

–Ах ти соплячка, – жінка кинулася на мене, та місяці тренувань далися взнаки – кинджал з легкістю опинився перед її грудьми. – Ти що робиш? Ідіотка! Зовсім божевільна. Я зараз поліцію викличу.

–Не встигнеш, – моїми венами потекла ненависті, густа і чорна, мов смола, додавала сил, п’янила, – приріжу тебе швидше, ніж пискнеш.

А ця божевільна взяла і заверещала на весь будинок! Слабка людина! Звісно на крик виглянув Меней. Злетів по сходах і завмер, переводячи погляд з мене на Марину.

–Варю? Чому ти тут, що трапилось? Що взагалі відбувається?

–Ця дурепа хоче мене зарізати, ідіотка ревнива.

–Ревнива? – інколи Меней реально тугодумний. – Варусику, заховай кинджал, ти все неправильно зрозуміла. Марино, йди одягнися. А ми зараз сядемо і спокійно поговоримо.

Доки змія, мов вобла, викинута на берег, хапала від злості повітря, чоловік встиг відштовхнути її стати переді мною. Руки Менея були підняті догори, а очі гіпнотизували своєю синню. Напружене тіло готувалося в будь–яку мить відібрати кинджал.

–Е ні, нам нема про що говорити. Сьогодні з нею, завтра зі мною. Може, ще й третя є? Щасливо залишатися.

–Варю, що за дурниці! Так, я сам її запросив, але не для того, про що ти подумала. Опусти зброю, добре?

–Йди до бісової матері і її прихопи. Правий був дід – вартовий – це ярмо на свою шию і страждання оточуючим. Приємної ночі!

Я опустила кинджал і вибігла з будинку. Меней намагався наздогнати, та Марина вчепилася в нього, як реп’ях, і благала викликати поліцію зі швидкою для неї.

Ну от і все, в одну мить залишилася без наставника, порадника і чоловіка, який подобається. А чому? Бо треба знімати корону з голови й бути простішою. Я така ж, як бабуся: сильна, самостійна, гордовита… Ну от і до вийо…пендрювалася. Варто було відразу сказати, що маю симпатію, а не грати у "вгадайку", тікати, відштовхувати, робити із себе благородну незайманку. Ну або якщо нічого не хотіла мати з цим чоловіком, то чому зараз скиглиш?

***