26 Хто така Ирка

–Не знаю, що сталося, але він змінився, зрозумів, що кохає її і хоче зізнатися.

–Пришвидшуємо план. Тримай, вип’єш перед завданням.

–Може, не варто?

–Відступаєш? Правильно я не обрала тебе...

***

–Варваро, ти не відьма часом? Така енергетика в кабінеті, що техніка з ладу виходить, – витягнув мене з важких роздумів Степан Іванович, – щось трапилось?

–Класична жінка – настрій змінюється щохвилини і кожна з нас у душі трохи відьма, – спробувала я віджартуватися, але зустрівшись поглядом із керівником дещо підвисла.

В кімнаті різко запахло бабусиними млинцями, скошеною травою і жуйкою "Турбо", а по спині знову пробіг холодок. Якого біса?

–Кохання... Хитре, підступне стерво, яке непомітно проникає в наше єство, захоплює розум, збуджує тіло, робить з нас маріонеток, що сліпо йдуть за емоціями. Відключи їх, подумай чи вірно ти все зрозуміла, – Степан Іванович підморгнув і  заховався за монітором.

Як він дізнався про що я думаю? Невже він нечисть? Але чому не відчуваю тривоги, тільки щось затишне, рідне… Так, тільки одна людина-нелюдина може це знати, але як же не хочеться до нього йти. Я навіть на обід не виходила і взагалі з кабінету, щоб не бачити Менея і задоволену зміюку. Ніколи собі не пробачу, огидна сама собі. Чоловіки (а тут цілий русал!)  по натурі своїй мисливці, хоч оком, але треба зачепити якусь дівку, показати себе, переконатися, що крутий самець і на щось ще здатний. Але як я могла свідомо цілувати чужого? Може, він і не вірить в їхні відносини, та Марина сприймає їх абсолютно серйозно. Як могла закохатися в того, хто має дівчину? В нелюда, в того, кого маю контролювати й змушувати боятися мене. Закохатися? Ні-ні, це просто тіло зрадило свою господиню, інстинкти взяли гору, я ж все-таки жива людина, теж хочу бути комусь потрібною, хочу обіймів, поцілунків, хочу, щоб хтось допомагав вирішувати ці кляті проблеми і запевняв, що скоро все буде добре, як колись. Колись… так вже точно не буде, тому зберися, Варваро батьківно, ти ж страховиськ бачила, вбивала їх, а тут до директора не можеш сходити. О, а я смс напишу!

«Степан Іванович дух?”

«Зайди до мене, розповім”.

«На роботі треба триматися на відстані”.

«Варю, прошу”.

«Сама дізнаюся”.

«Ти нестерпна. Зачекай, підкину додому після роботи”.

Ух, сволота, дражниться, ну нічого, у мене ще бабуся є. Я досиділа до шостої години і чкурнула першою, щоб нікого не бачити, і, щоб Меней не встиг затягнути мене в автівку. Швидко заскочити до Лісовика, переконатися, що за вихідні нічого не сталося і додому. Проте бігом не вийшло. Я все поривалася купити Вальду телефон, щоб зручніше було спілкуватися і , щоб він не ліз до моєї голови, занадто вже боляче, коли там хтось копирсається, проте один удар палицею все по тій же макітрі, дав зрозуміти всю абсурдність затії. І, звісно, після грубих словечок, мало бути філософське закінчення – мене послали з’єднатися з природою. Що-що? Після роботи втомлена? Тричі ха! Вальд не сприймає протирання штанів в офісі за роботу. Тому змирившись, я сіла на березі річки і опустила руку. Течія підхопила пожовклі листки, що впали з дерева і понесла їх десь далеко–далеко. Які вони маленькі й беззахисні, зовсім як я проти божевільного світу нечисті. Барахталась у вирі нових завдань, намагалася плисти проти течії, і тільки через три місяці зрозуміла, що треба розслабитися і дати можливість Долі (богині такій) підкоригувати твій шлях.

Що знову не так? Я раптово розплющила очі, відчуваючи чиюсь присутність. Озирнулась. Нікого. Придивилася уважніше і помітила під протилежним берегом щось темне. 

– Ну хто не дає вартовій злитися з природою, бляха, і трохи відпочити, а?

Звісно відповіді не очікувала. Яке ж нормальне створіння буде розтуляти рота на того, хто придушить і оком не моргне?

–Вартова? Цікаво, отже, ти існуєш, – темна пляма заворушилася й з–під води визирнула… русалка. Твою наліво, знову! Бліде обличчя, загострені вилиці, зелені очі й зеленкувате волосся. Симпатична істота.

–Існую, а ти чергова сміливиця? Чи жити набридло?

–Ти мені не потрібна і проблеми теж, я збираю квіти і мушлі. Стало цікаво, хто це сидить в таку пору біля води.

–Квіти? Для чого русалкам квіти? – дійсно, я помітила в руках дівчини жовте латаття, тільки де вона його знайшла?

–Якщо розповім ти залишиш мене, не будеш переслідувати?

–Дивна ти, розповідай.

–У нашого майбутнього володаря весілля, я прикрашаю тронну залу.

–Весілля русалок… мабуть, цікаве дійство. Надіюсь у мене з вами проблем не буде?

–Не знаю, але свято буде пишним, вся підводна братія гулятиме, адже союз старшого сина володарки буде із морською русалкою. Вони так кохають один одного, така неймовірна пара: чорнявий, мужній красень і зеленоока, тендітна русалка, ех...

–І коли весілля?

–Наступного тижня.

Так, а це вже серйозно, треба де з ким поговорити…

–Ой, хтось розмовляє, тікай.

Я звелася на ноги і рушила до стежки. Треба швиденько вийти з лісу, не хочу, щоб мене бачили тут ввечері, й так плітки ходять, що я здуріла. Переїхала до баби, нікуди не виходжу, проте часто гуляю з дивним чоловіком в лісі. А зараз взагалі восьма вечора, ще й знову насувається дощова хмара. Осінь з великим задоволенням прийняла свою варту й першочергово вирішила залити землю водою. От тільки першою вийти з лісу мені не дали. Двоє хлопців, років двадцяти, вигулькнули збоку, зупинилися, глянули в телефон, мабуть, відписали повідомлення, розреготалися і знову покрокували. Я почекала доки вони дійдуть до асфальтованої дороги й рушила слідом.