24 Дурна голова

–А щоб тебе заціпило нище пояса! Щоб ти всрався як маленьким був! Сволота невдячна! Правильно бабуся казала, треба було тебе прихайдокати відразу, – перше, що змогла мовити, як отямилася.

Над головою дерев’яні балки, сушена трава і ще купа диковинок. Моє тіло на чомусь в міру м’якому, але не ліжку, щось типу декількох ковдр. Збоку камін, в ньому казан. Всратися й не встати, я що в хатинці відьми? Чи так надихалася Юркового порошку, що галюцинації повели мене в світ фентезі, яке я останнім читала?

–Все–таки бабуся, – пролунав всюди і ніде чоловічий голос.

Я здригнулася та спробувала поворухнути важкою головою. Нікого.

–Де ти? Покажись. Що за цирк? Чи боїшся беззахисної дівчини? – що я белькочу? придушать зараз і пискнути не встигну!

–Смілива, вперта, майже сильна, але така необачна… Майже вона… Як я відразу тебе не впізнав?

Позаду почулися кроки і переді мною став дід. Трясця твоїй матері, мій дід, якого ми вважали давно закопаним в землі. 

–Ви дух, лич, упир, зомбі? Вибачте, більше назв живих мерців не знаю.

–Чому це мерців? Я доволі навіть живий. Чи так страшно виглядаю? – дід сів напроти і гаденько так посміхнувся.

Хоча важко назвати цього чоловіка старим. На вигляд років п’ятдесят, навіть сивина не торкнулася кучерів. Його темні й блискучі очі були нерухомі, мов скам’янілі, а мене знову почав сковувати страх.

–Ми думали ви померли і краще б так і було. Що вам потрібно від мене?

–Отже, знаєш хто я. Що ж ти про мене відаєш?

–Відають відьми, а я звичайна дівчина. А знаю найголовніше – ви змусили страждати найкращу в світі бабусю. Слабкий, егоїстичний, заздрісний чоловік, який не зміг підтримати свою дружину.

–Яка гостра на язик. Не боїшся, що залишишся тут назавжди?

–Боюся, але дуже вже хочеться виплеснути вам в обличчя всі свої негативні емоції. Ненавиджу таких людей. Ще раз запитую, що вам потрібно?

–Нічого. Стало цікаво, як так трапилось, що мій прокльон не спрацював і на світ з’явилася ти. Як трапилось, що через стільки років, одне дівчисько змусило розворушити душу, якої давно немає? Що ти таке?

–Та я вас вперше, ну вдруге бачу. Слова кривого не сказала, не ображала, для чого ви на мене натравили вовкодлака?

–Не на тебе, а на вартову. Придумали із себе героїв, бігають, когось рятують, всі такі святі та Божі. А кому ви треба, а? Хоч хтось вам дякую за роботу сказав, підтримав, допоміг? Що ж це за богині такі, що відправляють людей тримати рівновагу на землі? Людей… істот, що розв’язують війни з нічого, заздрять, підставляють один одного.

–Але ж і ви людина… яка вбиває…

–Ооо, Варя здається? Я давно вже не людина, років так хм, скільки тобі, вартова?

–Тридцять.

–Вже тридцять років я міг бути щасливим дідусем, натомість майже шістдесят живу одинаком, без родини, без душі, без затишку й тепла. Єдина насолода – це смерть дурних вартових і відтак порятунок їхніх рідних. Невже тобі хочеться життя в постійному стресі, морочитися з надістотами? Невже так легко замінила кохання на службу невідомим богиням? Чому ти прийняла цей дар? – здається, дід несповна розуму і варто було б промовчати чи відповідати м’якіше, ніби з блаженним розмовляю. Та в моїй душі здійнявся такий шторм образ і злості, що море просто виходило з берегів, і втримати його я не могла.

–Порятунок рідних? Це оплакування біля могил чи вкорочення собі віку? Що за абсурдні думки! Кожна людина сама, свідомо обирає свій шлях. Бабуся сприйняла це як дар небес, як можливість допомагати і залишити по собі частинку добра. Ви ж набундючилися, мов індик, і не змогли стримати свої гордощі, свою злобу і пиху. Тендітна жінка з немовлям на руках рятувала світ, а ви… – сльози підступили раптово, тому я не відразу усвідомила, чому обличчя вологе. Шарпнувши рукою по лицю, стримувала себе, щоб не підскочити і не задушити цього навіженого.

–Та що ти про мене знаєш? Вона мовчки тікала щоночі, підсипаючи мені в їжу сонне зілля, постійно ходила до лісу і приходила виснаженою, інколи з обдертими руками і ногами, тіло вкривали синці. Вона тримала в руках ніж, як справжній мисливець. Що я мав думати? Звісно, не вірив брехням про колючі кущі і диких звірів. Я дивився на свою тендітну квітку і не міг зрозуміти, що коїться. Вона була не зі мною, не з нами з дитям. Змінювалася на очах, ставала впевненішою, сміливішою, роздавала вдома завдання, залишала на мене дочку. Дитину на чоловіка, який цілий день працював у колгоспі! Хіба не дивна поведінка для заміжньої жінки?

В хатині повисла гнітюча тиша. Під таким кутом я не розглядала ситуацію. Та, чесно кажучи, взагалі ніколи не чіпала тему діда і колишнього життя бабусі. Вона завжди була усміхненою, повною сил, тому я й подумати не могла, що життя було далеко не мед. Стоп. Не те, це все не те.

–Мені вас шкода, – я раптом усвідомила, що дід досі кохає бабусю і злиться не на те, що вона була кращою. Він не змирився з її недовірою. Вона могла розповісти часткову правду, попросити підтримку, допомогу, натомість закривалася в собі і тягнула тягар відповідальності на своїх тендітних плечах.

Дід підвівся. Напружений, мов струна, підійшов до віконечка, в якому встигла розгледіти лісові хащі.