21 Незнайомець

От тільки підійшовши до лісу, зрозуміла, що приїхала без смаколиків, надіюсь пробачить. Не пробачив:

–Чого ти така повільна? Коли ще за тобою відправляв? І де моя брага? – з’явився перед мої ясні очі Вальд і відразу почав штурм.

–Це заради випивки мене кликав? Я ледь не здуріла від болю, думала й голова лусне.

–Кликав, бо в лісі з’явився чужий. Та поки ти приїхала він вийшов з моїх володінь, рушив в сторону села. Тхне від нього мертв’ячиною. Мабуть, темний чаклун.

Тільки його мені не вистачало.

–Він зробив шкоду на твоїй території? Провів якийсь ритуал? Як виглядав і для чого взагалі його ловити?

–Варваро, кожен, хто має надприродне єство, та ще й темне, повинен відстежуватися тобою. Так що запам’ятовуй: невисокий, худорлявий, кучерявий, одяг, як у людей – штани, сорочка. Ходив по чиємусь сліду, біля дерев зупинявся, винюхував щось, можливо твій запах.

–Кучерявий? Молодий чи що? Куди пішов?

–По людським міркам старий чи щось біля цього. А пішов до твого села, десь хвилин 15 тому. Біжи, може, наздоженеш.

Я кивнула, приречено видихнула і почала йти до стежки. Навпростець швидше, та на підборах, в діловому костюмі не дійду й до завтра.

–Чекаю брагу і медовуху! – долетіло мені в спину, а я подумки вилаялась – в голос в лісі не можна…

Втомлена, стікаючи потом таки вийшла до села. І куди тепер? Вулиці тут звиваються, мов вужі, скачуть то вверх, то вниз. Гуляти в такому вигляді – не варіант. Тому спочатку додому, переодягнутися і гайда на пошуки. От тільки плани кардинально змінилися, коли я повернула на свою вулицю. Враз по хребту побіг морозець – вірна ознака небезпеки. Але від кого? Надворі ні душі. А ні, он хтось стоїть біля… біля бабусиного будинку. Чорні штани, чорна сорочка, палиця в руках… Тільки кучерів не видно – волосся закривав капелюх. Це чаклун? Залицяльник? Хтось із сусідів? І де бабуся? Думки роєм крутилися в без того втомленій голові. Запитань безліч – ідей нуль.

В будь–якій незрозумілій ситуації, що треба робити? Правильно! Говорити по телефону.

Я уповільнила кроки і зробила вигляд, що шукаю чиєсь обійстя та з кимось спілкуюся. Зупинилася за чотири будинки. Краєм ока помітила, що незнайомець теж коситься на мене і задоволено розтягує губи в злій посмішці. Здається, час дзвонити Менею.

–Ало привіт, слухай забула в якому будинку можна медовуху купити. Нагадай адресу, – запитала перше, що спало на думку.

–Варю? Яка медовуха? Ти де, як зустріч?

–Я ж нещодавно розповідала, товариш попросив. Він у мене трохи дивний, любить все незвичне, чуже. Раптово приїхав у гості, – виділила останню фразу і почала молитися, щоб чоловік зметикував що до чого. 

–Надіюсь в тебе один знайомий вовкодлак?

–Надійся, – розсерджено вимовила я і  додала пошепки, – ну не нюхати ж всіх, хто поруч. Думаю, що один такий. Може, приїдеш зараз і покажеш, який з господарів робить випивку? Не можу потрапити додому без подарунку. Товариш всього на кілька хвилин заїхав.

–Щось трапилось? Ти де? – ну нарешті дійшло, варто придумати якісь кодові слова, щоб люди не думали з якої божевільні ми втекли.

–Бінго! На вулиці Зарічній, але не пам’ятаю будинку. Ось біля мене номер 14.

–Варю, стій на місці, виїжджаю.

Ага, встоїш тут, коли на тебе так дивляться. Від незнайомця віяло холодом, страхом, він, ніби накривав мене своєю негативною енергетикою. Чоловік рушив на зустріч, а мене охопила паніка. Все добре, я просто чекаю знайомого. Я бджілка–бджілка–бджілка. Жу–жу–жу, ту–ту–ту, мене тут немає.

–Перепрошую, пані, ви місцева? – в’їдливі чорні очі, сухе, худорляве обличчя і довгі кістляві пальці. Недоїдає чи що?

–Ні, проїздом, шукаю хто вулики тримає, – для чогось ляпнула я і відвела погляд.

–Вулики? Любите мед? – здивувався незнайомець.

–Ні, попросили придбати медовуху, а я заблукала дещо. Не підкажете? Може, ви теж за смачненьким приїхали?

–На жаль, не скажу. Та… – чоловік уважно подивився на мене і, ніби перевіряючи мою реакцію, продовжив, – здається, на цій вулиці був лише один бджоляр, он в тому будинку.

–Був? Ой, він виїхав? Здається, мені не ту адресу дали. Чи це я така забудькувата. Ох, ця дівоча пам’ять! Через неї втратила купу часу, – посміхаюсь у відповідь, а тіло від напруги готове от–от вибухнути.

–Нічого не буває випадково, – радше сам собі вимовив незнайомець.

А тоді я почула звуки автівки. Обернулася. Меней. Нарешті. Та тільки хотіла запитати незнайомця до чого ця фраза, як він зник. Ну от стояла людина і немає. Я покрутися на місці, заглянула в сусідній двір – нікого.

–Варю, що трапилось? Ти ціла? – вибіг Меней і кинувся до мене, схопивши за плечі.

–Ай, рана, – я сіпнулася і скривилася від болю, – де він подівся?

–Пробач, – і знову ці сині, занепокоєні очі, – ти про кого? Біля тебе нікого не було.

–Але ж, не може бути… з ким же я розмовляла?

В дім мене завели, як блаженну. Посадили за стіл, дали бабусиного чаю і дружно всілися навпроти.