19 Пробачити не можна придушити

Страшно жити без грошей, а монстрів у вигляді вбивць, наркоманів і ґвалтівників вистачає. Якщо тобі написано долею померти в двадцять, то якби ти не сидів вдома, не обвішувався амулетами чи іконками – не допоможе. Можна і слиною захлинутися чи окропом обпектися. Раз Юрко, чи його звір, не вбив мене, то можу не переживати, поки.

А от з роботою в столиці не щастило – знайшла кілька фірм, але отримала таке знайоме нагадування, що мені зателефонують. Після чергової невдачі наважилася прийти на співбесіду у Васильків, але ледь досиділа до кінця. Ні, працювати на шумному заводі, обшарпаному, старому, не зможу. Так, моя величність звикла до комфорту і євроремонту, нічого не можу вдіяти. Та й за таку зарплатню, хіба що на віддаленій роботі працювати.

Погода сьогодні була як раз під мій настрій – паскудна. Сірі важкі хмари, прохолодний вітер, здавалося, нагадували, що варто спуститися на землю й змиритися таки зі змінами. Додому не хотілося. Бабуся все одно не дозволить допомагати по господарству, а лежати два дні поспіль не можу – тягар важких думок і безвихідь давлять на мене, мов сьогоднішні хмари. Тому я вирішила не чекати автобуса до хутора, а прогулятися, і, щоб встигнути до початку дощу, пішла навпростець через ліс.

Але щось пішло не так, як і все сьогодні. Різкий порив вітру і добряче таке цебро води застали мене на половині дороги. Я пришвидшила кроки, але раптом переді мною вискочила дівчинка, худенька, перелякана, мабуть, ще й в школу не ходить. Обернулася до мене, квакнула й почала тікати. Злякалась чи що? Я окликнула дитину, але через дощ, мабуть, не почула мене. Розумнішого, ніж кинутися за нею, не придумала. Що як дитина заблукала, таке ллє, що світу білого не видно. Та поки бігла, не помітила на стежині коріння дерева. Політ був смачний. Групуватися, як Меней вчив, досі не вмію, виставити руки теж не змогла, бо права була підперезана до тіла, тому моє обличчя незаплановано прийняло грязьові процедури.

–А щоб тебе рознесло, як же боляче, – треба ж було приземлитися на рану.

Я спробувала підвестись і ледь не наклала купку: переді мною стояла та сама дівчинка і з цікавістю дивилася на мене. Чи не дівчинка? Неприємна здогадка морозом пройшлась по хребту.

Худенька, аж ребра світяться під тонкою маєчкою і юбкою, вона, ніби не їла кілька років, волосся скуйовджене й ріденьке, а очі… де очі, Господи?

–Привіт, в тебе все добре? А я тут впала трохи, – спробувала посміхнутися, щоб не виказати свого страху і потягнути трохи час. – Ти хто? Мене Ва… Валя звати.

Хто це? Хто може перетворюватися в дітей? Вона ж дух? Злидні, Блуд, Блудички? Ні.  Мавка теж відпадає. Неагресивний, сумний дух… Душа… Точно! Це померла дитина! Господи, це реальна померла дитина. Що їй треба? Думай, Варя, думай!

–Хочеш я тобі щось подарую? Дивись, яка в мене гарна хустинка. – я відв’язую руку і подаю дівчинці, вже не дуже чисту, хустину.

Так, якщо я правильно пам’ятаю, то дух має взяти подаровану тканину й зникнути. Хм, річ взяла, але продовжила на мене дивитися. Я встала нарешті на ноги, попрощалася з не зовсім дівчинкою і поволі почала йти. Дух приєднався. Дідько, знову щось забула. Молитва? Не спрацювала. Ех, зараз буде біда, але не тягнути ж створіння до будинку. Через десять хвилин ми з дитиною вийшли до дороги, де нас чекав Меней. Чоловік вискочив з автівки і відразу рушив до духа.

–Привіт, тримай, це тобі, – наставник присів, простягнув дитині носову хустинку, – Хрещу тебе, Тетяно, в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь.

Дух посміхнувся Менеєві, помахав і розвіявся. Потерча – душа не охрещеної дитини. Душа маленької новонародженої дитини, яку не змогли врятувати й поховати по–людськи. Я ще не матір і навіть уявити не можу біль і страждання батьків, і дитяти, що спустилось на землю жити, але так і не відчуло тепла і піклування. Сльози непроханими гостями з’явилися на очах, добре, що дощ заховав їх, ненавиджу плакати на людях.

–Якого біса ти тут робиш? Я наказав лікуватися, а не вештатись лісом. – Меней загорнув мене в свій піджак і посадив у автівку. – Варю, ти знущаєшся? Я постійно знаходжу тебе брудну і замазану кров’ю. Це такі в тебе розваги? Чи бунт проти вартування?

–Пробач, я не спеціально, чесно. Просто з міста їхала, вирішила прогулятися. Ну скільки ж можна лежати! Ви з бабусею не дозволяєте самій і до вбиральні сходити, це кощунство якесь.

–І ти вирішила погуляти містом саме в похмурий день. Не могла досидіти до вечора і запросити когось, подругу свою чи мене дочекатися. Не могла таксі замовити, а не вештатися з такою раною.

–І як би це виглядало? Ой, вчителю, не хочеш після роботи покатати мене, ато щось сумно стало? Я ж не інвалід. А на таксі грошей немає. Того в місто і їздила, роботу шукала. – останні слова прозвучали ледь чутно, бо знала, що за них влетить. Це ж мала бути таємниця, а доля чи Всесвіт, таку свиню підклали.

–Роботи тобі мало? Добре, буде тобі робота. З грішми.

Мене благополучно довезли додому, передали з рук в руки і залишили на поталу бабусі.

Меней

Переконавшись, що учениця здорова і нікуди не збирається, пішов додому. Треба поплавати, відволіктися.

–Менею, щось ти останнім часом злий. Невже чарівна красуня запала в душу і ніяк не піддається твоїм чарам?

–Ти знову за своє? Вона моя учениця, я зовсім не маю часу на ігри в кохання.