18 Привідкрити секрети

От тільки сон не прийшов в гості, замість себе підіслав совість. А ця маленька паскуда все розповідала, що я негарно повелася з Менеєм, та й бабусі не подякувала за допомогу. Тому прийшлося вставати з ліжка і плентатись на вулицю.

–Менею, ти де? – прошепотіла я і ступила босими ногами на костку. Нікого.

Може в саду? Інтуїція не підвела. Між яблунями в світлі місяця танцював Бог. Ні, не дригався під музику, а саме танцював. Темний силует неспішно робив махи мечем, повільно перетікав з однієї стійки в іншу. Граційний хижак, кожен м'яз якого напружувався і розслаблявся в долі секунди. Змій, що гіпнотизував своїми рухами жертву. Ніколи не бачила нічого дивовижнішого. Чоловікові б замість джинсів його просторі штани і вилитий самурай з кіно. Цікаво, чи вийде налякати? Якомога тихіше попрямувала до Менея, крокувала повільно, адже босі ноги так і норовили наступити на камінчик чи гілочку. І коли до чоловіка залишалося метра два, він різко обернувся і викинув меч вперед.

–Не спиться?

–Твою Машку за ляшку! А якби нахромив? Я ледь не впіся… ну цей, злякалася.

Меней спробував стримати сміх і підійшов ближче.

–По–перше, я знав, що це ти і ніколи б не зробив боляче. По–друге, третє правило вартового: ніколи не підкрадайся до озброєної людини, якщо не готова прийняти бій. Та й до звіра теж. Ти б і пискнути не встигла, як лежала б долі.

–Але як ти знав, що це я? Може кіт чи бабуся вийшла. А може, ворог? Я ж тихенько йшла.

–Варю, ти йшла, як слон. Я почув тебе, коли ти тільки вийшла з будинку, до того ж, ти кликала.

То білка, то слон! Де справедливість? 

–Не дуйся, дозволь щось покажу, – чоловік взяв мене за здорову руку, провів у глиб саду і посадив на траву, сам сів позаду обійнявши за талію. – Не бійся, приставати не буду, Тетяна Іванівна страшніша за моїх бабусю і маму разом взятих. Спробуй довіритися мені.

Я хіхікнула, та вирішила не дискутувати. Заплющила очі, вирівняла осанку, на скільки дозволяла рана, схрестила ноги по–турецьки, ну прямо султанша Роксолана. Невже буде знову розповідати про медитацію? Що ж спробую, може засну нарешті. Та через кілька хвилин не витримала.

–Менею, я не люблю медитацій, затікає тіло, в голову лізе купа думок.

–Люди… ви не вмієте слухати ні свій внутрішній світ, ні оточуючий. Зате постійно базікаєте і кудись спішите. Не розумієте, що життя – це мить, – Меней взяв мою руку і поклав на траву, – не думай, прислухайся до відчуттів. Можеш говорити, що відчуваєш.

Трава прохолодна, м'яка… земля волога, тепла… О, дерево… кора шорстка, тепла… пульсує? Скриплять гілки... Цвіркун зліва, комашка справа… теплий вітер дує в обличчя. Пахне м'ята і меліса. Десь далеко їде автівка, ні це гроза насувається. Чарівно. Я і не думала, що тиша може бути такою голосною. А вночі, коли все спить, так вирує життя.

Ой, знову вітер бавиться моїм волоссям. Меней правий, ми, люди, занадто скували себе в рамки, які самі ж і придумали. Нам постійно мало: грошей, часу, відпочинку, розмов, кохання… Але одиниці з нас можуть похвалитися діями, а не скиглінням. Одиниці можуть сприймати себе, своє оточення із спокоєм і думкою про те, що все йде так, як треба, а, якщо не влаштовує, то просто змінити щось. Проблеми – це наша реакція на певну дію. Замість того, щоб прийняти її як факт і спокійно придумати вихід, ми бігаємо по колу з криками, що все пропало. Ми забули про потреби душі, про необхідність виділяти час на себе, на самотність. Так–так, оте страшне слово самотність, яке всі бажають уникнути, а даремно. Тільки залишиючись із собою сам на сам, розмовляючи зі своїми тарганами, мріючи, ми вчимося пізнавати своє маленьке, але таке важливе Я. Ми дістаємо із потаємних комірок свої дивні бажання чи нарешті усвідомлюємо, що заважає бути щасливим, ми аналізуємо свої страхи, перевіряємо чи такі вони жахливі і чому, власне, ми їх боїмося.

Вимкнувши гаджети і відправивши всіх до дідька, ми починаємо спілкуватися із найкращим товаришем і наставником – собою.

***

Тридцять років життя і тільки зараз починаю замислюватися над його суттю, над тими речами, що з нами відбуваються. Мріяла, працювала, будувала плани і навіть не усвідомлювала, що поруч існує інший світ, який нерозривно пов’язаний з нами. Ніколи не думала, що моє, таке звичне життя, може змінитися всього за один вечір. Чи дійсно є хтось чи щось, що керує нами? Чи це ми робимо певні дії, що приводять нас до кінцевого результату? Не маю поки відповіді на ці запитання. Та одне розумію точно – якщо став на певний шлях, то варто озирнутися навколо, тоді вже робити крок вперед чи назад. Можливо, ця дорога найоптимальніша для тебе в цей період часу. Що ж, втекти мені не вдається, підлаштувати під себе ситуацію теж паскудно виходить. Тоді розслабляюся і пливу за течією. А першу зупинку мій круїзний лайнер «Фантастична дупа»  робить у Юрка. Якби Меней не опирався, а я хочу поговорити з другом. Так відразу й запитаю, що за матері його ковінька відбувається. А чого тягнути кота за оте саме?

Зустріч призначили о сьомій вечора в кафе у Василькові. Навряд чи на людях товариш обернеться чи щось мені заподіє. Я приїхала першою. Страшенно нервувалася, адже розмова абсурдна і дивна. А ще вона може розкрити таємниці минулого, які зовсім не хочеться згадувати.

–Привіт, як ти? – Меней підсів за столик і покликав офіціанта. – Впевнена, що це гарна ідея? Що як не приїде? Хоча він і так відкрив забагато інформації. Ти не проти, якщо я замовлю вечерю? Страшенно голодний після роботи.