17 Монстр по сусідству

Мене повісять, ні розірвуть на шматки і згодують хробакам. Спочатку бабуся, тоді Меней. Тому я не ризикнула йти додому, а тремтячими руками набрала Юрка. Варіант так собі, та чоловік на автівці і зміг би завезти до лікарні, хоча ні, все ж обробити плече, аптечка ж має бути в нього, а тоді додому. Спробуй лікарю пояснити звідки в мене такі рани. Проте телефон вперто мовчав, а чекати довше я не могла, ще стічу кров'ю чи занесу якусь інфекцію. До того ж страшенно пече і болить.

Так, варіант номер два. Леся. Та щоб вам, точно помру обабіч дороги доки знайду допомогу. Прийдеться йти здаватися бабусі. В роздертій майці, залитій кров’ю, і рваними ранами на плечі та ключиці. Сил не було зовсім, спека і виснажливий біг давалися в знаки і я ледве переставляла ноги, а в голові почало паморочитися. Добре, що наша вулиця поруч із полем, а хати так вдало обернені до мене городами. Якраз колоситься достигла пшениця і я спробую це золотисте море подолати. Головне не впасти посеред дороги.

Але не встигла я переступити нашу огорожу, як з–за будинку вибігла бабуся, а за нею Меней. "Мені гайки" останнє, що я встигла подумати перед тим, як побачила над собою розгніване обличчя чоловіка.

–Та сядь ти вже, діру протреш в підлозі, – почула я грізний шепіт бабусі і відчула, що лежу, здається, на ліжку.

–Не можу. Не розумію, як можна так вчинити? Вона мене не слухає, я ж не можу ходити за нею, як за дитям малолітнім. 

–Так тому й важко, бо не дитина. Бо думає, як доросла жінка із сформованим світоглядом, який розпадається на шматки. Дай їй переосмислити все.

–А інстинкт самозбереження де подівся?

–Ви два чобота – пара, обидвоє ліві. Що з вами балакати.

Здається, бабуся пішла на кухню, Меней вийшов з будинку, а в мене нестерпно зачесалася рана, тому довше терпіти я не змогла. Поворухнулась, зойкнула і розплющила очі.

–Варічко, дитинко, як ти?

–Чудово, перевтомилась трішки.

–Ага, спека, впала на асфальт, роздерла трохи плече. Дурниці такі будеш розповідати друзям своїм. Рану ми обробили, до лікарів не потрібно. Випий відвару, а я Менея покличу.

–Він дуже сердитий?

–Не те слово. Менейчику, синку, ходи но сюди!

От зрадниця, не могла сказати, що я сплю, щоб завтра приходив. Ех, зараз буду вислуховувати. Щоб таке збрехати? Та коли побачила шторм в тих синіх очах, погляд, що блукає моїм обличчям, стало неймовірно соромно. Доросла жінка, а веду себе, як дитина. Могли ж прийти до Лісовика разом, а потім попросила б залишити нас. Ех, час прораховувати свої кроки і розробляти різні варіанти подій.

–Вовкодлак? – запитав чоловік, а я лиш кивнула. – Навіть не питатиму, як це сталось і без тебе розказали. Одне лиш – як він залишив тебе живою? Яким богам дякувати? Чому ти не дочекалася мене? Всього кілька годин до кінця робочого дня, Варю. Не можна бути такою легковажною, такою егоїсткою!

–Егоїсткою? Я вже місяць вважаю себе божевільною. Все, що  любила, про що мріяла, плани і майбутнє полетіли коту під хвіст. Без роботи, в селі, а в друзях дибільні створіння і ти зі своїми повчаннями. Думаєш мені легко? Я звикла сама вирішувати свої справи і з новими завданнями теж справлятимусь самостійно. Знайшлися мені порадники.

Я сіла, допила бабусин відвар, та продовжити розмову не встигла – Меней стиснув губи і вийшов з кімнати.

–Що ж ти в мене нерозумна така? Того чоловіка й не маєш досі, сама вона все робить. Бігом іди і проси пробачення.

–Що? Він контролює, а я маю вибачатись?

–Без нього ти таки залишишся без голови, а я без внучки.

–Звісно, самі постійно шепочуться за моєю спиною, обирають як мені жити, а я виходить дурепа. Може, я теж маю право голосу? Чого ви лізете в душу?

–Іди негайно, бо випхаю віником! Твоя душа належить богам, а доля вирішина! Меней, як би я не противилась вашому тісному спілкуванню, кращий наставник, ніж  стара баба.

Ех, з бабусею краще не сперечатися, особливо знаючи її секрет. Я винна і визнаю це. Та якби на мене не тисли так, дали можливість подумати, підлаштуватися, усвідомити цю всю маячню, то я б не тікала потай. Просто треба більше часу, щоб врегулювати своє життя і розставити пріоритети.

–Менею, зажди, – пошкандибала я до виходу і завмерла на порозі.

Біля своїх воріт стояв Юрко із пов’язкою на лівому плечі. Він, ніби відчув на собі погляд, і без вагань обернувся прямісінько до мене. Його здивування було не меншим, чоловік навіть забув, що відкривав ворота. Щось нехороше знову завурчало всередині. Я вибігла до хвіртки і зіштовхнулася з Менеєм.

–Обережно, – схопив мене за талію чоловік, щоб втримати на ногах, – для чого встала? Негайно в ліжко.

–Хотіла виба… Чекай, мені потрібно туди, – вказала рукою на будинок Юрка, але чомусь не змогла назвати його ім’я, – не розумію, та мене щось просить підійти.

Меней занепокоєно глянув на мене і неохоче відпустив. Проте на дорогу вийшов слідом. Юрко поліз у свою автівку, а тоді рушив на зустріч з моїм ланцюжком у руці.

Що за… де він його знайшов? Я різко зупинилася. Юрко ж продовжував йти. По спині пробіг мороз. Була б кішкою, вже настовбурчила б шерсть.