16 Вирити собі яму і не впасти

–Доброго дня, хранителю лісу, а я до тебе з дарунками. Ось заварні класичні, а ці зі згущенкою, – виклавши гостинці на пеньок, дістала блокнот, ручку і листа.

–Довго ж тебе носило, – пробубніло за спиною від чого я підскочила і випустила з рук все, що тримала, – ще й нервова якась. Нє, Мокоша цей раз прогадала. Чи сонна була, чи під брагою, коли обирала тебе.

–А щоб тебе швидкою Настею зносило! Ти вмієш нормально з'являтися? Обов'язково лякати?

–Нормально, це як люди, з криками? Звикай, слабачко.

Так, вже хочеться схопити цього дідка за бороду і об дерево разок–другий тріснути. Але спокійно, рахуємо до десяти і домовляємося.

–Нам дійсно доведеться співпрацювати, тому давай дійдемо якоїсь згоди, бо будете шукати нового вартового.

–Ох, молоко на губах не обсохло, а вона лякати мене надумала. Та ти на моїй пам’яті десята, ювілейна, до речі, так що не підведи.

Це ж скільки йому років? Нехай кожна відслужила років п’ятнадцять - двадцять, то виходить десь сто п’ятдесят чи двісті? Треба почитати в бабусиних записах скільки вони живуть.

–Лісовику, а в тебе ім’я є? Чи володарем кликати?

–Ім’я... – дух почухав макітру, дістав з неї якусь гілочку, що заважала і глянув на мене задумливо, – нас ніколи не називали. А ви, люди, всі зветесь? 

–Звісно, при народженні всім дітям дають імена, а то й декілька.

–Ти перша, хто запитав про таке. От і придумай мені ім’я, тільки гарне, щоб відповідало володарю.

Язик мій – ворог мій! Хотіла спростити собі життя, а вийшло як завжди.

–У мене в голові тільки Кузьма, Кеша, ем, Нафаня, Доббі..

–Фу, що за сюськи-пуськи! Думай ще.

–Інокентій, Теодор, Вальдемар… – Господи, звідки в моїй пам'яті такі дивні імена?

–Чекай, чекай… Вальдемар… – лісовик декілька разів проговорив слово, покрутив його на язиці, ніби смакуючи, – звучить, беру. Називай мене володар Вальдемар.

Зелень в очах спалахнула, а на маленькому обличчі з'явилась посмішка.

–Добре, Вальдемар, а я Варвара, але друзі кличуть Варею.

–Ні, Варя для вартової не підходить, краще Варвара – грізно і серйозно. То що там з моїми завданнями? Зовсім заговорила мене, давай тепер по суті. Ато поки тебе шукали, то в нас тут люди геть страх втратили.

–Я тут оце подумала, – добре, що Меней не чує цю страшну фразу всіх жінок, – ліс у тебе великий, сама не встигатиму обхід робити та й жити за щось потрібно, не сидітиму ж на шиї у бабусі. Чи міг би ти мені в допомогу твоїх підданих позичити?

–А ти ще дурніша, ніж я думав, – розсміявся Лісовик і присів на пеньок, – лісові мешканці слухаються тільки мене, людям вони ніколи не служитимуть!

–Та що ж ви мене обзиваєте постійно? Навпаки, хочу оптимізувати роботу. Мені не слуги потрібні, а помічники, які б помічали проблему та повідомляли. А я тоді вже розбиратимусь, хоча… Тут вовки водяться? Ведмеді?

–Що, водяник набрид? Дивись мені, хлопчині голову не мороч, бо висічу!

Нічого собі який захисник! Щось вони занадто тісно спілкуються, а це дивно для жителів двох протилежних світів. Чи, може, для мене це дико, а в природі всі взаємопов’язані і не ворогують так, як ми, люди? Ні, все–таки, щоб бути вартовим потрібно не м’язи нарощувати, а вчитися жити по–новому, вірніше сприймати навколишній світ, як щось, що існує на рівні з тобою, має свою душу, свій характер.

–Без нього проблем вистачає. А вовки треба, щоб лякати, можна й кусьнути.

–А тоді прийдуть мисливці чи ще гірше, всі, кому не лінь купувати рушницю, та будуть відстрелювати? Думай, Варваро, думай! Але ідея мені сподобалася. Ти ще та лисиця хитра, я дам знак, коли вирішу. А з монстром що?

–Меней думає, що це вовкодлак, тільки полює він не на лісових мешканців, а на вартових, чомусь.

–Тоді тобі дійсно варто обережніше ходити до лісу, – Вальд сперся на свою палицю, почухав вухо, шмигнув довгим носом і продовжив, – хто тобі потрібен і на які завдання?

Ну от, зовсім інша справа, ато тільки обзиватися і ладні.

–Почнемо з того, хто в тебе є. Ідеально було б, щоб я приходила на вихідних і, звісно, по важливих святах. Якщо щось термінове, то мчатиму відклавши всі справи. В інші дні, ти ж все одно робиш обхід, то нехай хтось ще й до болотяника загляне, до річки збігає… Навряд чи русалки щодня когось заманюють. І ваші записки зі скаргами теж мене влаштовують.

–Точно лисиця, – розреготався лісовик, – хочеш спихнути всю роботу на мене і тільки отримувати похвалу? Мені це нецікаво. По суті, яке мені діло до людей? Вони тільки псують усе довкола. Нехай собі оплітаї їдять на здоров’я. А Лихо і Богинки взагалі мої помічники – знищують тих, хто знищує природу.

–Ну ти ж не таки жорстокий, як здаєшся, – вирішила надавити на жалощі, – для чого тобі купа трупів смердючих у лісі? Ще й Богинь прогнівиш.

–Дитя моє, що таке жорстокість? Звірина ніколи не буває жорстока, бо жорстокість — це насолода від страждань інших. Звірі, поїдаючи свою здобич, не шукають насолоди в стражданнях своєї жертви, вони їх просто не помічають. То чим же ти можеш мене зацікавити?