15 Довіряй, але перевіряй

А от ще одного мешканця я вирішила залишити на останок. Меней поривався піти зі мною, та навряд чи Юрко прийняв би нас вдвох. Його підпис не сильно і врятує, та щось підказувало, що варто зайти. Чоловік завжди був спокійним і розважливим, тому його раптові перепади настрою дивували.

–Тітко Катре, доброго вечора, я до вас у справі, можна?

–Заходь Варю, чула вже про твої дивацтва. Вийшло переконати когось чи як?

–Не повірите, більше половини підписів маю. От ще ваші б дуже допомогли. Приєднаєтесь?

–Ато, бо Юрко вже свариться – ні щоб дівку якусь покатати, то сміття возить. Чекай, зараз і його покличу.

Та не встиг чоловік вийти, як я відчула страшенну тривогу, злість, агресію. Здавалося, що стою не на порозі в сусідів, а на полі бою, і зараз маю кинутися в атаку на ворога, що от–от вискочить з–за рогу. Мимоволі потягнулася до кинджала. На місці.

–Привіт, захо… – Юрко різко зупинився на верхній сходинці і завмер, ніби налетів на стіну. – дідько, не помилився. Як же так?

Очі чоловіка блукали по моєму тілу, приречено заглядали в мої, а на обличчі читалася суміш з ненависті та болю.

–Що трапилось? – я оглянула себе, та не помітила чогось дивного, а от занепокоєння нікуди не ділося.

–Нічого, давай свої папірці, – Юрко швидким кроком підійшов до мене, поставив автограф та передаючи ручку схопив за кисть, – Варю, ти в небезпеці, дозволь допомогти, захистити тебе. Дай мені шанс.

–Юро, передивився фільмів про супергероїв? Ти нічого про мене не знаєш, стільки всього змінилося. Повір, я тепер теж зовсім не та, якою була раніше.

–Я знаю, хто ти. Він не дасть тобі спокою, повір.

Чоловік пристально подивився мені в очі, та здалося, що переді мною хижий звір, який  неохоче відпускає свою жертву, хоче ще пограти з нею, відчути азарт від боротьби. Брр, неприємне відчуття, тому попрощавшись, я мерщій кинулася під рятівний покров рідної домівки. Ні, Юрко вже занадто дивний. Може, він в яку секту потрапив чи над ним експерименти проводять? Це пояснило б його довготривалі відрядження, дивну поведінку та надмірну волосатість. Не думайте, що я занадто прискіплива до чоловіків. Одна справа, коли ти від природи такий, інша, коли за місяць–два змінюєшся. Перше, що спадає на думку – проблеми із гормонами або хвороба. Юрко підозри відкинув, та питання від цього не зникло.

Доки я дозбирувала підписи, бабуся з Менеєм, як виявилося, встигли попити чаю та придумати, що робити із сміттям. Нічого собі тандем, невже бабуся більше не вважає його нежиттю чи нелюдом? Ловити кожного, хто смітить, ми не зможемо, а от з майбутніми шкідниками нам допоможе історія хутора. Колись на цьому місці видобували руду та виготовляли різні металеві вироби. Майстри робили біля рудників невеликі шалаші, згодом вибудовували хати та перевозили свої сім’ї. Мешканців відтоді стали називати "залізна людина", а хутір Залізним. То як нам допоможе легенда? Дуже просто. Ми домовимося з Лісовиком, щоб він чіпляв на шкідників такі собі руді мітки, плями на руки чи ноги. Так ми будемо знати героїв, як то кажуть, в лице. Далі Меней спробує підкинути сміття назад під будинок забруднювачам. Оце буде весело – доки з лісу дійшов, а сміття вже дома, як кіт, якого вивозиш в ліс, а він все одно знаходить дорогу додому. А от я буду займатися еко пропагандою (хотіла я цього, як собака цибулі!).

– Я ще б трохи полякала їх, заодно і тих, хто любить постриляти чи пошуміти в лісі.

–Маєш ідеї? – зацікавилася бабуся Таня.

–Є одна, але треба з Лісовиком поговорити. Слухай, а що як натравити на них Злиднів?

–Злиднів? Для чого?

–Ми в лісі поставимо таблички «не викидай сміття, бо не вилізеш зі злиднів” ну і кілька фраз, щоб берегли природу. А з нечистю домовимося, щоб вони прилипали до забруднювачів та жили з ними, скільки там можна, два дні чи тиждень. І їм добре, і людям наука.

–Цікава ідея, не знаю чи вийде, та спробувати варто. Добре, розберемося. Завтра йди до сільського голови, а до духів прогуляємося ввечері разом, – Меней встав з–за столу та рушив до дверей, – Варю, будь обережна і повідомляй про все, що на твою думку змінилося. Треба зрозуміти як точно працює твій дар та що ще ти можеш. А в бабусі візьмеш почитати цікаву інформацію, заодно побачиш, як треба вести щоденник.

–Так точно, пане командир, – поклала я ліву руку на голову, а правою віддала честь.

–Їй точно тридцять стукнуло? – посміхнувся Меней і покосився на бабусю.

–Я сама зараз когось стукну, іди вже.

–Менею, ти пообіцяв, – бабусині вуста ледь посміхнулися, та очі залишилися суворими.

Чоловік враз посерйознішав і лиш кивнув головою. 

–Тааак, і що це було? Ти що вже йому наговорила?

–Любопытной Варваре на базаре носа оторвали, – викрутилась бабуся, – іди мийся і вечеряти, бо зовсім заганяли тебе.

–Ба, ти ж знаєш, що я швидше помру, ніж відступлю, – ні, ну що за ігри? Сидять тут, чайок п'ють, шепочуться без мене!

–Всьому свій час.

І ця туди ж… 

***

"Праве око відкривайся, ліве теж не спи.