12 Потонути, згоріти, воскреснути

–Мало отримати зброю, потрібно, щоб Всесвіт прийняв тебе, щоб твоя душа дала згоду на таку дивну, безкорисливу і віддану роботу. Буде чотири етапи – чотири стихії. Треба вимовити клятву і дозволити стихіям прийняти твою душу, очиститися.

–Ем, померти чи що? Як це прийняти душу? Я не хочу!

–Ні, – Меней відчинив мені дверцята і посміхнувся. – Вартовим може стати лише чистий душею, сміливий, відданий своїй справі, щирий, той хто вміє віддавати. Якщо кинджал прийняв тебе, то ти підходиш, але вирішальне слово буде за Всесвітом.

–Тобто я можу не підійти? І все буде, як раніше? – надія в мені засяяла з новою силою. Невже зможу повернутися до нормального життя?

–Пробач, та вибору в тебе немає. Під час посвяти ти, ніби поєднаєшся з природою, а богині Мокоша з Мораною наділять тебе даром, зроблять сильнішою і дадуть захист.

Ми знову опинилися в лісі, точніше в іншій його частині. Почало темніти, коли наша дивна пара вийшла до річки. Сонце вже сховало свій яскравий диск за дерева, лиш де-не-де миготіли останні промінчики. Від води віяло прохолодою і спокоєм. Що ж, вороття, мабуть, немає. Звісно, завжди є вихід, якщо ти не в труні, заколоченій кришкою. Я можу відмовитися і просто пошукати собі заміну, теоретично. Та чи варто? Життя дало мені шанс щось змінити, гріх ним не скористатися.

В принципі нічого страшного: я маю потонути у своїх страхах, згоріти в заздрості і гніві, прорости оновленим паростком і розвіятись зерном умиротворення, смирення та покори. Миленько так звучить, а от на ділі… 

–Менею, я ж не вмію плавати, – почала панікувати я, – може, без води? Благаю, можливо, щось інше придумаємо?

–Варю, не заходь глибоко, ну хоча б по груди, щоб можна було окунутися. Ніхто не каже, що треба плавати. – Меней підійшов до мене і взяв за руки. Великі пальці ніжно погладили кисті. Гаряче тепло, мов розряд струму, пройшлося моїм тілом,– зараз буде важливий етап у твоєму житті і складний, брехати не буду. В тебе все вийде, головне не здавайся, якби важко не було. Все буде в твоїй голові, фізично ти не постраждаєш. Я буду на березі, вмішуватися не маю права.

Вислухавши настанову та зовсім не усвідомлюючи, що роблю, я, в одному спідньому, залізла у воду. Соромно, страшно, але впевнений погляд Менея заспокоював. Що ж, почалося. Спочатку я зайшла по груди і спробувала вгамувати паніку на пару з холодом. Далі занурилася з головою, винирнула та пошепки почала проговорювати слова "Я, Варвара, прийшла на поклик богині родючості Мокоші, що стоїть між небом і землею, та богині смерті Морани, що стоїть на межі життя і смерті, щоб тримати рівновагу між темним і світлим. Обіцяю захищати безневинних і карати тих, хто на це заслуговує. Обіцяю нести мир і любов". 

Нічого. Жодного руху чи голосів. Ще раз пірнаю та, коли хотіла винирнути, мене щось схопило. Паніка підступила до горла, інстинкти самозбереження змушували бовтати кінцівками, щоб вхопити таке бажане повітря, та все марно. Здавалося, що моє тіло зв’язали мотузками і приєднали до каменюки, що осіла десь на дні. А в голові закрутилися думки, що мені страшно, що я нездара, слабка дівчинка, ні, стара діва, що ніяк не знайде собі місце, це все не для мене, жалюгідна потвора… Все перебираю чоловіками, хочу всього і відразу. Чого я досягла за ці роки? Ні сім’ї, ні роботи. Що хорошого зробила людям, чим допомагала? Нічим, все думала про себе і свої блага. Хіба така людина гідна бути вартовою? Точно ні. Але ж я не напрошувалася! Всесвіт чи природа, чи що воно там, саме мене знайшло, отже, я гідна і буду виконувати покладені на мене обов’язки. В іншому випадку для чого це все? Як невдаха я, то відпускайте мене, богині, чуєте? Нема чого морочити голову. І коли вже відчай майже захопив душу, щось виштовхнуло мене на поверхню.

Мить на усвідомлення, що мої легені знову хапають повітря, мить на переконання того, що мої очі знову можуть бачити і шторм в чоловічих очах, чорний, дикий, але такий красивий.

–Менею, а можна якось по-іншому пройти посвяту? – не втрималась і розревілася, випльовуючи воду, кричала, скручувалася в позу ембріона від жалощів до себе. Мене трусило і я навіть не звертала увагу на те, як жалюгідно зараз виглядаю. Це божевілля якесь, не хочу більше, не зможу. 

Чоловік вкрив мене рушником, але не торкався. Скільки лежала, обіймаючи коліна, не пам’ятаю. А тоді в одну мить прийшов спокій, дивне відчуття легкості, здавалося зі слізьми пішли всі страхи, які я накопичувала все своє життя. Так би і хлюпала носом, скручена на землі, якби не тихий голос Менея:

–Вставай, ученице, потрібно продовжувати. Ти молодець.

Чоловік допоміг сісти і щільніше закутав мене в рушника. Доки я приходила в себе, він кинув у багаття, яке встиг розпалити, духм’яні трави, від чого ліс огорнули дивні запахи.

Ну ви вже, думаю, здогадалися, що наступним був вогонь? Змерзла? Зараз зігрієшся, якщо не згориш на фіг.

Ви колись стояли в полум’ї? Ні? От і я теж, до сьогодні. Зробити крок в багаття виявилося неймовірно складно, хто ж хоче самовільно згоріти. Тому мене прийшлося підштовхнути чарівним пендалем. Ногу обпекло, я закричала і надіялась, що просто перелечу на інший бік, та помаранчеві язики схопили мене в свої обійми і вмить окутали з головою. Ох бідні відьми, яких колись спалювали. Не знаю чи кричала в голос, чи подумки про те як ненавиджу Менея за те, що змушує страждати. Обливала брудом всіх і кожного за образи, підлість, зраду. Волала про те, як заздрю дівчатам, котрі давно заміжні за багатіями і плавають десь на Кіпрі, коли я так страждаю. Не знаю скільки часу лаялася, як зечка. Злість поглинала мене, мов сипучі піски пустелі. Здавалося я суцільний оголений нерв, торкнись мене і вибухну, розгачу пів лісу і змету з лиця землі всіх, хто опиниться поруч. Тіло зовсім не відчувало болю, проте душа розривалася від всіх тих отруйних емоцій, саме вона палала у вогні.