9 Спроба друга

–Ну привіт тобі, лісовий володарю. Обіцяю не кричати, не чванитися, шкоди не наносити, – слова самі злетіли з вуст, коли під ногами відчувся хрускіт хвої.

Меней здивовано поглянув на мене та взяв за руку:

–Тримайся поруч, ти зараз ласий шматок для негативно налаштованої нечисті. Та намагайся думати про щось позитивне, приємне, будь впевненою в своїх силах.

Спочатку ми йшли по стежці, а тоді мені захотілося звернути ліворуч. Ні, наліво я не любителька бігати, та щось так свербіло в дупці і впевнено роздавало пендалі, що противитись не могла. Та й Меней, думаю, відчув би небезпеку. Йшли ми хвилин десять–п’ятнадцять, думала зараз вийдемо в іншому селі, але ні, нарешті дупця зупинилася на невеликій галявині. А через мить на нас вилетів рій комарів, вірніше сукупність комах у формі оскаленого вовка. Наставник вилаявся, пригнувся і потягнув мене до землі. Я впала на коліна, обернулася та крутнулася вбік. Підскочила і хотіла сховатися за деревом, та куди там. Цей єдиний організм обітнув його з обох боків і кинувся прямісінько на мене. Здавалося вони були всюди, страшенний гул, дзижчання оточило, немов у кокон. Я не розуміла закривати обличчя руками чи розганяти комах. Затулила очі, закричала, але комарі пхалися в рота, носа, плуталися у волоссі. Спробувала знову бігти, але врізалася в щось тепле, що огорнуло мене і міцно притисло до себе.

–Варю, уважнішою треба бути. Тихо, зараз все минеться, – м’який голос, мов гарячий віск, розтікся моїм тілом.

Я вчепилася в Менея до хрусту кісток та розплющила очі.

–А щоб тобі заціпило? Чому вони нас не чіпають? Ти вмієш чаклувати? – комарі літали навколо нас та билися об прозору стіну.

–Ні, проте маю який-неякий захист і, здається, знаю чиї це витівки. Злякалася? – Меней спробував випростатися з моїх обіймів, – відпускай, все добре.

–Неочікувала скоріше, та й жаляться вони добряче, буду тепер в пухирцях ходити. Срамота.

–Жінки… Ти думай не за красу, а про роботу. Дивись, вже відступили. Ходімо?

Я боязко забрала свої руки з чоловічої талії і відступила. Комах дійсно більше не було.

–Он пеньок, згодиться? Викладати? – я поглянула на чоловіка в очікуванні команди.

–Ти мене лякаєш сьогодні, але так, діставай подарунки.

–Прийми Лісовику від чистого серця дари мої. Покажись не вовком, не вороном, не деревом, прийми подобу свою істинну.

Мить нічого не відбувалося, а тоді я відчула легенький вітерець по спині, обернулася і заклякла. За спиною Менея стояв зовсім не схожий на Голосіївського лісовика дідок. Чи чоловік, не розберу. Зростом десь мені по груди, з каштановою бородою, на голові шапка від мухомора, а під нею закуйовджене волосся. Єдина спільність – яскраво зелені очі. Лісовик погладив свою бороду кістлявими руками з довгими, чорними кігтями, сіпнув клаповухим вухом. Меней побачив подив на моєму обличчю і  теж поволі обернувся:

–Вітаю володарю лісу, пробач, що давно не навідував. Чи не шукаєте ви вартового?

–Ти подивися, явилася наша панна! Скільки можна чекати і кликати? Що за молодь пішла, геть страх втратила перед могутньою і страшною силою природи, – Лісовик не  звернув уваги на слова Менея і попрямував точно на мене. – що там принесла? Тьфу. А заварнушок немає?

Я як відкрила рота, так його й закрила.

–Пробачте, наступного разу обов’язково принесу. Вам з якою начинкою? Згущенка, вершки, заварний крем?

–Овва, а що є різні? Неси всі і багато! В мене родина велика.

–Володарю, то що, приймаєш вартового?

Лісовик підійшов ближче, оглянув, мов корову, на ярмарку, от тільки в зуби не заглядав.

–Менейчику, синку, а іншої немає? Якась вона слабка і тугодумна. Захищатися не вміє, бігати не вміє. В нас тут монстр завівся, їсть звірину, деревам шкодить, треба путящого кого.

–Ей, чого це я непутяща? Ви мене вперше бачите! – ні, ну не щастить мені з лісовиками, всі дурепою окликають. – Хвилинку, то комахи, то ваших рук справа?

–Хех, ато, красиво вийшло, правда? – лісовик підморгнув наставнику, від чого той посміхнувся, та намагався приховати свої веселощі. – А чого ж ти так довго йшла? Вже горло надірвав поки кликав тебе, стільки сили витратив не на захист володінь, а на те, щоб достукатись до тебе.

–Тобто ті страхи і нічні кошмари зовсім не кошмари? І ті відчуття, що щось має статися, то ви так кликали?

–Ну, а я що кажу, тугодумна. Ти бачу ще й посвяту не пройшла. Але що вдієш, будемо якось миритися. Я тобі зараз напишу список моїх проблем і  пришлю зайцем. З іншими мешканцями потім познайомишся. Все, не дратуй мене. Хоча ні, до Болотяника загляньте, щось він геть розперезався.

Поки тривав монолог я рахувала до десяти разів двадцять. А коли емоції в мені таки закипіли, хотіла сказати декілька "лагідних" слів дідугану, та Меней так зловіще на мене глянув, що думки  піджали хвоста і втекли назад. 

–Менею, діло серйозне. Монстр сильний і хитрий. Звірів моїх їсть рідко, отже, хтось годує. А от дерева своїми пазурами псує та все в одній місцині.

Чоловік нічого не сказав, лиш кивнув на прощання головою і повів мене до болота.