7 Змиритися не можна відступити

Ну сказати, то я сказала, та, здається, мене не почули. Або таки зурочили. А як по-іншому можна назвати події, що почали зі мною відбуватися? Спочатку я наплутала маршрути водіїв, тоді виявилося, що хтось надав мені неправдиву інформацію по товару, який треба було забрати. Хто, звісно, невідомо, чомусь… Тоді по ночах налітали на мене кошмари з Лісовиком, що сміявся наді мною, якимись монстрами, що тягнуть до мене свої довжелезні кістяні кінцівки. Я могла прокинутися серед ночі від відчуття, що за мною хтось стежить чи неймовірного страху. Що зробить нормальна людина в таких випадках? Правильно, купить собі заспокійливе, снодійне і вітамінки.

Та тільки від звільнення оце все мене не врятувало. Досі не можу відійти від шоку. Я пропрацювала в цій компанії вісім років. Вісім! Відразу після університету влаштувалася і до сьогодні не мали ніяких нарікань. А тут через невеликі проблеми, щоправда, зі штрафом, без вагань звільнили. Нічого, знайду нову. Тільки треба поспішити, бо за оренду житла ж платити. Не хочу витрачати заощадження, тому за місяць-два маю щось придумати.

Не придумала. Господиня з'явилася на порозі через два дні після звільнення і повідомила, що вирішила продати квартиру, і вже першого серпня я маю з'їхати. Ну що за невезіння? Знайти житло за півтора тижня, щоб і ціна, і умови були прийнятні? Це фантастика. От треба стільки проблем одночасно? А що як це прокляття Лісовика? Може, він не мітку шлюбну ставив, а просто поплював на мене за неповагу? Ні, дурниці. Я вирішила, що ця вся фентезятина не для мене. Ну бувають же чорні моменти в житті, нічого, викручусь. Я не з тих, хто так просто здається, тому до останнього просиджувала дні за ноутбуком в пошуках вакансій та квартир. Навіть встигла сходити на співбесіду, де у відповідь отримала шаблонне «ми вам зателефонуємо”.

Із житлом було теж несолодко: ціни в моєму районі страшенно кусали, мов гедзі корову. Підселятися до когось однозначно ні, хрущівки теж не хочу. Нічого, будемо шукати далі. От тільки після чергового невдалого дня і чашки кави на вечерю, знову з’явилися дивні відчуття, що мене щось непокоїть. Страх поступово проникав у кожну клітину мого тіла, змушував голову пульсувати від болю, а серце посилено битися. Оце так стрес чи кофеїну забагато… Ні, щось інше… паніка підступала до горла... здається, хтось кличе, от тільки хто і куди… Прийнявши холодний душ, спробувала заснути, а після чергової кошмарної ночі, набрала Менея і напросилася в гості.

–Не хочу це казати, та я тебе попереджав. Якби ти не взяла кинджал, то шукали б іншого вартового. А так ти перейняла її місію, відмова неможлива, змирися нарешті, – відповів чоловік, вислухавши монолог безталанної мене.

–І що тепер? Переїжджати зі столиці в Богом забуте село? Жити з бабусею? А гроші як заробляти, на базарі?

–Не будь такою песимісткою. Можу запропонувати чудову кімнату на другому поверсі мого будинку, плату братиму невелику, – задоволено посміхнувся чоловік, – робити можна віддалено, створити щось своє або до мене, знов таки. І не Богом забуте, а всього 30 км від столиці, хіба це багато?

–Слухай, а не ти мене зурочив, а? І жити в тебе, і працювати в тебе. Служницею? Чи таки топитимеш і плаватиму пуголовків рахуватиму? Я не хочу жити в селі без грошей і друзів, жити лиш тобою чи кимось іншим, бо більше ні на що не здатна, – я вискочила з-за столу і вийшла на терасу.

Бісова ковінька, що я наговорила? Через злість і безвихідь образила невинну людину. А він всього-то пропонує варіанти, як вибратися з лайна. Але ж як дратує ця ситуація! Якби мені за бігання по лісу давали гроші і житло, питань немає. Ну хоч би місце моє було в Києві чи, добре, в селі під столицею, але не там, де мене знає кожна собака. Це ж який сором повернутися на хутір і жити з бабусею. А батькам що сказати? Захотілось на природу?

Я вже хотіла йти в будинок, як відчула на своїх плечах тонку ковдру і чоловічі руки. Меней не обіймав, не приставав, та було в цьому жесті стільки ніжності, затишку, що я розгубилася. Думала він злиться, а він переживає.

–Накинь, ввечері від річки прохолодно, – почула я над вухом.

–Пробач, таких дурниць наговорила, – лиш прошепотіла, бо визнати вголос не вистачило духу.

Чоловік обернувся до мене обличчям, сперся спиною на загорожу тераси і подивився в очі:

–Я розумію, теж колись покинув усе заради людей. Тільки в мене не було ні наставника, ні друга, а в тебе є бабуся і я.

–Мені незручно постійно просити про допомогу, я не вмію так. І ненавиджу, коли все виходить з–під контролю.

–Варю, зміни це природно, без них немає руху вперед. Боги ніколи не дають щось, з чим би людина не впоралася. Якщо таке трапилося, то це в першу чергу необхідно саме тобі, твоєму розвитку. Отже, прийшов час щось змінювати.

–Терпіти не можу стан невизначеності. І що не так з моїм розвитком? Я мала роботу, гроші, квартиру, хоч і орендовану, заощадження хотіла витратити на власне житло і автівку. Мріяла про подорожі, можливо, якийсь екстрим спробувати. Це погані плани? Такі ж як у всіх. Нікого не думала обманювати, зраджувати чи, не дай Боже, вбивати. Чим я прогнівила ваших богів, за що така кара?

–Ти зараз занадто агресивно налаштована, хоча така поведінка прийнятна для людей. Зміни – це страшно, якщо їм опиратися, і надзвичайно захопливо, якщо прийняти їх. Відпусти страхи, а я допоможу. Знаю, вам земним істотам важко відразу комусь довіряти, ви не слухаєте своє серце, інтуїцію, та я спробую стати тобі порадником.