6 Спроба перша

Як і кожна нормальна людина, з відпустки я виходила важко. Перший день бігала пити каву, розповідала як пройшов відпочинок і намагалася згадати як друкувати. Загалом, наступні дні промайнули схоже і дуже швидко. А от суботу я хотіла б ніколи не згадувати.

Як і сказав Меней, я встала зранечку, щоправда, не вдосвіта, треба ж на чомусь доїхати до лісу. Одягнулася теж пристойно: спортивні штани, кросівки і футболка з довгим рукавом. Ніяких коротких шортів і топів. Взяла дарунки Лісовику і пішла на маршрутку.

Найближчим до мене був Голосіївський ліс, вірніше вийшла я на зупинці "Голосіївський парк" чи як його ще називають парк імені Рильського. Так, того самого Максима, що поета. Він, до речі, обожнював цю місцину, мав тут свій будинок, що нині функціонує, як музей, і щороку надавав кошти на очищення ставків. Люблю цей парк і я. З батьками майже кожні вихідні проводили тут час. 

Ось постає переді мною Максим Тадейович, ще спить оновлений фонтан, обходжу зону атракціонів та спускаюся донизу. А на ставку вже купаються качки з маленькими каченятами, над головою цвірінькають пташки. Так хочеться присісти на березі, заплющити очі і забути про всі проблеми. Та не сьогодні. Тому я звертаю ліворуч і йду в ліс, що зустрічає мене прохолодою.

Заходила з цікавістю. Адже ніколи не сприймала його, як володіння Лісовика чи інших дивних істот. Пройшовши якомога далі від асфальтованих доріжок, знайшла пеньок, ще раз переконалася, що за мною ніхто не стежить і дістала сире куряче яйце та трішки творогу.

–Дідько, забула привітатися перед тим як зайти, – прошепотіла я, – ай нічого. І так. Доброго ранку тобі, володарю лісовий. Прийми від чистого серця дари мої. Покажись не вовком, не вороном, не деревом, прийми подобу свою істинну.

А у відповідь тиша. Хм, невже слова неправильно сказала? Підглянула в папірець, що передав Меней – все вірно. Озирнулася. Нікого. Навіть пташка повз не пролетіла. Вирішила пройти ще далі, знайшла пеньок, повторила дійство. І знову нічого. І що це означає? Що мені не хочуть показуватись чи, що це не моя територія? Постояла трохи і пішла назад, поки дійду до ставка, може, хтось з’явиться. Та через десять хвилин я зрозуміла, що Лісовик таки почув мене, тільки являтися перед мої ясні очі не спішив. Як дізналася? А дуже просто – заблукала. Ні, серйозно. Тут лісу не так і багато, я ще з дитинства оббігала цей клаптик. Як можна було повернутися і не вийти до ставка? Розумнішого, ніж подзвонити наставнику, не знайшла:

–Ало, Менею, рибко моя, у мене тут проблемка. Я або починаю божеволіти, або Лісовик забавляється – не можу вийти з цього проклятого лісу, що робити?

–Людинко моя мила, тепер тільки молитися, щоб тебе вовки не з’їли до мого приїзду. Яке головне правило існує в лісі?

–Не смітити?

–Думай, – почулися нотки дратівливості в слухавці.

–Ем, не кричати, не палити вогнища, не… не… ой… не говорити поганих слів, особливо про господаря і його володіння?

–Молодчинка, яка ти в мене розумна. Так що бігом проси пробачення і стій на місці. Я вже виїжджаю.

Ну супер, мало того, що стільки часу блукаю, то ще й чекати Менея, а це хвилин сорок. Сорок хвилин стояти на місці і розмовляти із.. чим? Лісом, вітром, білками?

–Лісовику, пробач, будь ласка, що прогнівила тебе. Я ненавмисне. Хочеш ще яєчко? Ось, тримай, – я виклала подарунок під найближче дерево. – Мені порада і допомога твоя потрібна. Я новоспечений вартовий, зелена, необізнана, шукаю своє місце.

Через п’ять хвилин монологу і ходіння навколо в’язу я присіла і сперлася все на те ж дерево. А ще через деякий час почула шарудіння за спиною і смішок. Обернулася. Посивіла. Знову. Так, треба себе ущипнути, може, я заснула і це сон. Ай. Ні, не сон. Переді мною стояв карлик із сивим закуйовдженим волосся, невеликою бородою, в якій застряли гілки. В руках він тримав палицю, а очі були зеленими, як смарагди, і без зіниць.

–Хех, вперше бачу таке дурне дівча. Щось вартові перевелися. Невже не знаєш, що в мене допомогу не варто просити, бо плату беру велику? Хоча нічого так, може й згодишся. – Лісовик поволі ступив три кроки в бік, щоб краще було мене видно, оцінив своїм скануючим смарагдовим поглядом від якого в душі стало неймовірно холодно і страшно.

–Пробачте, не знаю. У мене нікого немає, хто б допоміг чи підказав. Роботу отримала випадково і не в цьому місці. От і шукаю свої володіння.

–Що? – вмить здійнявся вітер, а очі Лісовика заблищали, мов фари вночі. – Володар тут я. Сопливе дівчисько, як смієш ти зазіхати на мою територію? Ходити тобі тут довічно за такі наміри. Та буде т… – Карлик підняв свого посоха та вдарити ним мене чи просто об землю не встиг.

–Стій, володарю, не смій.

Я обернулася, підвелася з колін і щодуху кинулась до Менея. Чоловік стояв із кам’яним лицем і лиш міцно стис мою руку, коли та опинилася поруч.

–А, вода… фу, ненавиджу. То це твоя дівка? Ех...

–Це наступний вартовий. Ти прекрасно знаєш, яка кара буде за смерть воїна. Дівчина заступила на варту прийнявши цю честь від загиблої і дійсно не знає своєї території. – голос Менея лунав усюди й ніде, голосно, чітко, ніби він правитель в лісі.

–Я не довідка, самі шукайте. Нехай поважати природу спочатку навчиться, да розуму набереться, бо згине в першому ж бою. Тьфу на вас. Згиньте.