4 Перший крок у невідоме

Наступні два дні я ходила сама не своя, все думала, що дурману наїлася. Ні, ну а хто повірить, що у 21 столітті можна зустріти дивних істот, що вбивають людей і русалок, ой русалів. Ми вже купуємо квитки на Марс, а тут "здрастє, баба Настя" – слов'янська нечисть. Так-так, я вже встигла попросити великого гуру нашого світу Гугл про осяяння моєї нерозумної макітри. Ну почитати, то я почитала, а от що робити далі не розумію. Тому вирішила поговорити з бабусею. Раз вона теж була вартовою, то зможе хоч щось пояснити.

–Ба, а що ти робиш, допомогти? – вирішила я, як нормальна дівчина, зайти здаля.

–Сідай вже, поговоримо. Думала, що ти ніколи не дозрієш. Чи так перенервувала, що дах поїхав.

–Ну дякую, – обурилась я. – То для чого тоді такого слабкого воїна брати?

–Варю, та я ж не ображаю, а навпаки переживаю за тебе. Зазвичай вартовий спочатку проходить посвяту або хоча б отримує наставника. А ти без знань і підготовки кинулась на допомогу.

–Як ти знала, що я буду наступна? Як дізналась про кинджал? Я ж ніби непомітно його занесла до хати.

–Маленька моя, старість – це лиш слабкість тіла, та не духу. Якби мені ще сили, я б продовжувала захищати світ, – бабуся втомлено присіла на лаві біля мене, витерши рукою піт з чола, – а незадовго до твого приїзду бачила сон, де ти лежала серед річки, та не тонула, просто плила за течією. В руках тримала вогонь. Тоді й зрозуміла, що щось має статися.

–Чому ж не сказала нічого?

–А ти б повірила? І я надіялась, що тебе така участь омине. Це серйозно, Варічко, і на все життя. Роботу чи парубка можеш змінювати, як рукавички, а ставши вартовим, ти віддаєш свою душу Мокоші.

–Як це віддаю? Як демону якомусь чи чорту?

–Тьфу на тебе, скажеш таке! – бабуся в раз перехрестилася. – Мокоша – це богиня родючості, дружина Велеса, покровителька природи. Ой, не знаю як тобі пояснити. Та якщо тебе обрали, то відмовитися вже не зможеш. Ну, ніби дар у тих ваших екстрасексів.

–Екстрасенсів, бабусю, – розсміялась я.

–Та яка різниця. Головне, якщо така людина отримала від Всесвіту дар, то має його розвивати і користуватися на благо людям. Якщо ж відмовляється чи бажає тільки для себе отримувати користь, то Мокоша карає. От і ти дитинко, обдумай все гарненько і готуйся до нового життя.

–Легко сказати готуйся, знати б до чого. До речі, ти казала, що має бути якийсь помічник чи наставник. А як його знайти?

–А ти в нелюда свого запитай, – лукаво підморгнула мені бабуся і пішла кришити ботвину качкам.

Точно! Він більше має знати. Але в мене є одна проблемка, навіть дві – я не знаю де він живе і немає його телефону. Знову бігти до річки? Головне, щоб там зараз не було любителів покупатися, бо точно запишуть мене до психклініки, якщо  буду ходити понад берегом і когось гукати. Я швиденько перевзулася в кросівки, щоб зручніше було, та біля хвіртки зупинилася:

–Ба, а чого ти Мен...Макара нелюдом назвала? Симпатичний приємний чоловік.

–Так і не людина ж. Ти б з ним обережно. Краще до посвяти не гуляйте наодинці.

–А детальніше? Ти щось знаєш?

–Оце комусь приставуча дівка попадеться! Ще й скрекотуха. Нежить я можу розпізнавати, дар такий в мене. А від твого парубка дивні відчуття, і не нежить, але й не людина. Хоча всі чоловіки трохи нелюди...

Оце так, то це все не гра і дійсно на все життя? Терміново потрібен Меней. Я попрощалася і гайнула до річки, де мене чекав невеликий сюрприз у вигляді Юрка. Чоловік мив своє авто під містком. Пляж вище за течією, тому миття транспорту чи купання коней нікому не заважає. Та й річка в нас широка, місця всім вистачає. От тільки не дуже хотіла б бачитися з чоловіком. Ні, він хороший парубок, роботящий, он і джипа придбав, хазяйновитий, біля будинку завжди охайно. Щоправда, занадто, ем… волосатим став. Ну знаєте, є такий тип чоловіків з підвищеною "лохматостью". А ще ніхто не знає, де він працює і за які такі заслуги відбудував чималий будинок. Навіть нам, своїм друзям, неохоче розповідає, що по заробітках закордон їздить, от тільки щоразу щось нове випливає. Та має Юрко одну ваду – він мій колишній, який і досі мене любить. Повірте, це величезна біда, адже про його нерозділене світле і чисте кохання, знає все село.

Змалечку ми з Юрком, Лесею та Олексієм разом. На нашій вулиці мало було дітей, от ми й бігали один до одного. В юнацькі роки парубок приходив відпрошувати мене в бабусі на вечірні гульки, як найстарший з нас (два роки різниці між нами). Батьки все сміялися, що скоро прийде зі сватами. Мені хлопець подобався, тоді він був ще не такий мохнатий, завжди жартував і оберігав мене, душа компанії. Коли мені було сімнадцять, парубок наважився запропонувати зустрічатися. Наше щастя тривало два роки. Я рідко приїжджала до бабусі, звісно не на все літо. Університети, відстань і постійні ревнощі змусили мої перші стосунки зав’янути так і не розкрившись на повну. Я чесно намагалася щодня телефонувати, просити дозволу у батьків, щоб приїхати в село на вихідні, викроювала час для наших прогулянок моїм містом. Та потім щось змінилося. Юрко став більш серйозним, агресивним, часто кудись зникав і довго не телефонував. Я здалася першою – почала казати, що це не стосунки, а марнування нервів. Чоловік на диво погодився і запропонував взяти перерву, от тільки так і не повернувся.

–Варю? – таки помітив мене чоловік.