3 Нелюд

–Ні, це не я! Я не вбивала! Пустіть!

Дідько, оце так сон, вся сорочка мокра. Кров на руках страшна навіть нафантазована мозком. Чи це не сон? Я заглянула під ліжко, де спокійно лежав срібний кинджал. Не сон. Я вбивця, Боженько. Так, Варю, заспокойся, то була нечисть, погані створіння, великі каки, які хотіли вбити тебе, ти просто захищалась.

Полежати довше не вдалося, тому я поснідала і пішла провідати Олексія. Дякувати Богу він живий, відходить від шоку. Проте з ним Леся, тому думаю прийде в себе швидко. А от я досі не можу забути сон і те, що чоловік не попрощався зі мною. Цікаво, ми ще зустрінемось? Не буду кривити душею, він мені сподобався. Симпатичний, загадковий, а чого тільки варті неймовірні сині очі… І раз назвав мене вартовою, то точно може багато розповісти про це. А як він взагалі дізнався, хто я? Кинулась до дзеркала, може, десь роги виросли чи плямами пішла… Ні, нові частини тіла не з’явилися. Як же він дізнався?

Справ сьогодні не мала, тому вирішила знову сходити до річки, де ще вчора забавлялася молодь та діти. Сіла на березі, бовтаючи ногами у воді і згадуючи вчорашню ніч. Хм, а якщо...

–Меней, – прошепотіла над річкою та нічого не сталось.– Ех, трапився цікавий мужик і той втік. І чому мені так не щастить?

–Це ти про кого? – почула над вухом оксамитовий баритон, закричала і полетіла з переляку в воду.

–Пробач, не хотів налякати, – засміялось це безстрашне створіння, стрибнувши на допомогу та схопивши за талію.

–Що ж ти постійно лякаєш, нелюд? Вирішив таки втопити?

–Чесно, мрію про це ще з часу, коли вперше тебе побачив.

–Що? Ей, ану пусти? – злякалась я і почала виплутуватися з обіймів.

–Жартую, топити не буду. Але зустрітись мріяв вже давно.

Нічого не розумію. Ми ж вчора познайомились. Вибравшись з води чоловік дав свою футболку, оскільки моя вимокла до нитки. Ну шорти вже як є.

Та коли я побачила це підтягнуте тіло, пробачила йому все. Спохватилась і опустила очі, коли зрозуміла, що ну дуже вже негарно витріщаюсь. Вирішила швиденько перервати незручну ситуацію:

–Тебе дійсно звати Меней? Дивне ім'я. Ти не тутешній?

–Моє і, скажемо так, місцевий. Можеш звати Марк, це вам ближче.

–Дивний ти, – посміхнулась на таку пропозицію і помітила дещо.– Ой, а що це таке гарне? Подарунок?

–Це?– чоловік взяв у руки ланцюжок, що висів на шиї, із дивними кільцями чи каблучками і замислився.

Відповідати не спішив. Крутив прикрасу в руках і настрій погіршувався. Може, пам'ять від дівчини чи когось рідного, а я влізла. От же ж язик мій.

–Варю, це може зараз здатись дивним для тебе, але воно твоє, – і мені подали ланцюжок.

–Не розумію. Я ніколи не мала такої прикраси.

–А ти придивися.

Ну я й піднесла кільця ближче до очей і ахнула. Це були міні копії вінків, які дівчата кидають в Купальську ніч. Ну от не просто коло, а видно кожну квіточку, травинку. Кольори яскраві, ніби хто щойно розфарбував.

–Це як? Як таке можливо? Хто ти? – злякано подивилася на Менея.

–Варю, не бійся мене. Я… хочу розповісти тобі історію. Ще змалечку обожнював дивитися, як дівчата плетуть і пускають вінки, особливо пізно ввечері, коли де-не-де мерехкотіли свічки. У нас немає такого звичаю, тому я із захопленням спостерігав за вами, за хлопцями і теж хотів взяти участь, але не наважувався. Та одного разу до річки прийшла дівчинка, яка вирізнялася з поміж усіх своєю щирістю і веселим сміхом. Не знаю чому, та я наважився, зловив її вінок, от тільки показатися не міг. З того часу я завжди з нетерпінням чекав руде дівчисько, але коли мені дозволили вийти з тіні, ти більше не з'явилась. А сьогодні побачив і впізнав відразу.

–Але ж мої вінки завжди тонули. – шоковано бурмочу я, згадуючи уривки колишніх свят. –Дівчата сміялись, що так ніколи не вийду заміж, а я ночами плакала від несправедливості і заздрила їм. Та чому я тебе не бачила? Чому ти не підходив до мене? І як взагалі зробив їх такими маленькими? Це полімерна глина? Ти гончар?

–Бо я… Варю, що ти знаєш про істот не схожих на людей, надприродних? – чоловік заглянув мені в очі й зацікавлено почав розглядати обличчя. 

–Це ти про тих красунь, яких вчора штирхала? Нічогісінько. Хоча тепер замислююся над тим, як пишеться фентезі. Може, автори не вигадують, а просто занотовують те, що бачили? Може, легенди і міфи не такі вже й фантазії? Поки мій мозок відмовляється вірити у щось, що не можна пояснити. Тільки не кажи, що ти теж живий мрець.

–Ні, я живий, але не зовсім людина. Зараз покажу, тільки прошу не тікай, я ніколи не завдам тобі шкоди. Обіцяєш?

–Тааак, – заїкаюсь, а сама задкую від чоловіка і від берега заодно.

Меней занепокоєно глянув на мене, мить вагався, а тоді пішов у воду. Боже, він що топитись буде? Що відбувається? Плюх і чоловік пірнув, а я підскочила і побігла у воду за ним.

–Меней чи Марк, чи як там тебе, вилазь негайно, це не смішно.

Забігла майже по груди у воду і пригальмувала, бо побачила чоловіка і… хвіст. Стоп. На мене дивиться людина, вірно? Вірно. Звідки хвіст? Там, що русалка? З ним?