2 Новий вартовий

–Варю, йди сюди, я вже свій пускаю. – покликала Леся і я попрямувала до неї та раптом помітила, як за мною стежить чоловік. Зріст середній, чорнявий, волосся до плечей, що рідкість в наші дні, а погляд дивний, проникливий. І шкіра занадто бліда, хворий чи що? Хм, не пам'ятаю такого в селі. На вигляд йому не більше тридцяти п’яти, мала б знати чи хоч чути. Хоча, може, це чийсь друг чи чоловік.

Леська вже сміялася, бо Олексій ловив її віночок. Я теж зняла свій, та коли хотіла покласти на воду, мене схопили за руку, від чого ледь не чкурнула в річку.

–Обережно, не торкайся води. Вони запам'ятають твій запах і намагатимуться  схопити, – тихий, проникливий голос прозвучав зовсім поруч.

–Ви хто? Та мене ледве кондратій не забрав. Нащо так лякати?

–Пробач, не хотів, – тонкі губи ледь посміхнулись. – Але будь обережною. Сьогодні непроста ніч.

Я заглянула в очі чоловіка і на мить здалося, що в них відливає сама синь води. Не блакить, ні. Вони були сині зі смарагдовим блиском. Дивовижні, ніколи такого не бачила. Та раптом, чари зникли. Їх затьмарили крики. Тонув Олексій. Невже почалося? Я кинулась до друга, проте новий знайомий перегородив дорогу:

–Стій, тобі не можна, я сам. А ти біжи до лісу, на галявину до калини. Охороняй квітку. – не розумію, що він несе, там друг гине! – Ти чуєш? Бігом! Там теж треба допомога.

Не знаю чому, та я послухалась. Чомусь не запитала, як знайти ту галявину, проте інтуїтивно прибула на місце. А там... там все віяло чимось незвичайним, ніби вітер ожив і намагався зловити когось, залоскотати; мерехкотіло, як роса на сонці, колихались трави, розквітали сотні дрібних квітів. Пізно ввечері. Квіти. А за кущами почулося хрипіння і шум. Якомога тихіше підступила до них і заклякла – спиною до мене на траві сиділа дуже худа, оголена жінка і розчісувала довге мокре волосся. Це що русалка? А де ж хвіст? Та на роздуми мені не залишили часу. Жінка обернулася, а я з жахом розкрила рота, але жодного звуку не пролунало. На мене дивилося створіння з впалим лицем, з білими яблуками замість очей, кривими гострими зубами. Це, що я вважала жінкою, різко підскочило, колихнуло обвислими грудьми, розставило кістляві руки і швидко гайнуло до мене. Ноги заціпило від страху. Особливо, коли за нею показалася ще одна така, але трохи більша. Та дякувати Боженьку у таких ситуаціях я не билася в істериці, не втрачала свідомість. Тому зібравшись із силами рвонула на недо жінку з кинджалом у руці. Втрапила в роздутий живіт. А воно виявляється ще й голос має, скрипить як іржавий метал, страшно, аж волосся дибки. Розвернулась, встромила ще раз, в грудну клітину і воно почало шипіти. Видихнути мені не дали. Друга панянка напала ззаду, схопивши за горло. Я почала задихатися і з останніх сил занесла руку назад. Вбити не вбила, проте подряпала. Розвернулася, пригнулася, щоб не схопила і стромила кинджал у, вибачте, філейну частину і нарешті надіюсь десь в район серця (ззаду то не видно). Мить дивилася на кістляві, смердючі трупи, а тоді впала і почала сміятися. Ну такий в мене милий побічний ефект від стресу: ржати. Ох, дякую фізруку у школі, що ганяв як Сидорову козу, бо лежала б я зараз замість них, а так ще нічого, трохи дихаю.

Померти від сміху мені не дали чиїсь тихі голоси. Здається, хлопчачі і вони наближаються. Я зачаїлася за великим деревом і здавалося й не дихала. Дійсно через кілька хвилин поруч пройшло два підлітки – шукачі квітки. Невже опівніч скоро? Вони пройшлися ще метрів зо двадцять, зупинилися і думали куди йти далі. Нашу мирну ідилію перервали чергові звуки – щось чи шелестіло, чи шаркало. Дідько, це вже щось зверху шурхотіло. Я вилізла трохи зі схованки, щоб гукнути хлопців, щоб тікали, як мені затулили рота і притисли до тіла:

–Тсс, це я. Не кричи, втекти не встигнуть. Це оплітаї повилазили, паскудники. Я беру двох, що більші, а ти он тих. Справишся? Тільки попасти треба в голову.

Киваю згоду, а сама від страху ледве дихаю. Як прийшов, що не почула? І що то за оплітаї… А ні, бачу. Панянки не дуже привабливі, то фігня, а от голова-пеньок з руками-відростками – це сильно. Цей деревоподібний монстр виявляється стрибає на людину зверху, душить своїми довжелезними гілками, чи що там у нього, і висмоктує кров. Незнайомець вправно проштрикував монстрів і рубав їм відростки, що обплітали тіло. Я була не такою віртуозною та й мала всього-то кинджал, а не меч. Та одному таки встромила лезо в голову. Монстр засвистів, з нього полилася зелена гидота і він почав всихати. Наша битва досі мені здається фантастичним сном. Звідки в мене стільки сил взялося невідомо. Та нечисть була розгромлена, хлопці налякані, але живі, чкурнули додому.

–Ти як? – підійшов чоловік і занепокоєно глянув у вічі.

–Хочу здохнути, а ще краще розплющити очі і усвідомити, що це сон. Страшний, най його. Що то за монстри? І ото! – вказала я в бік панянок.

–Люди, які загинули від рук нечисті, вкоротили собі віку. Ті стерва, то богинки. Зазвичай вони полюють на дітей і вагітних, а сьогодні лізуть до всіх, – виплюнув незнайомець.

–Я що вбивала людей? – паніка знову підступала, – здається, мені недобре.

Чоловік підтримав мене за плечі:

–Запам'ятай, це вже не люди. В них немає ні душі, ні емоцій, ні розуму. Тепер це слуги лісової нечисті й ти маєш оберігати живих від мертвих. Це важливо, чуєш? Не жалій їх, не картай себе. Так, спочатку буде важко. Та раз тебе обрали наступним вартовим – ти гідна цього.

Жах, у що я вплуталася. Далі йшли мовчки. Проте чоловік весь час тримав мене за руку. А я не пручалась. Чомусь йти отак було комфортно і безпечно. Здавалося відпусти руку і він зникне. І ось ці всі пригоди, історії, що він розповідає, теж зникнуть.