1 Ой на Йвана, на Купала

Що робити якщо за паспортом тобі тридцять, а в душі п’ятнадцять? Що робити, коли романтизм і бажання дива перекриває всі доводи розуму і лізуть звідусіль? Що, коли єдині дива, які з тобою трапляються, це "тримай, твоя шоколадка, як і обіцяв" чи "вау, звіт здала і не вмерла"? Як то кажуть вихід є завжди. Можна чудити самій. Пофарбуватися в синій,  одягнутися в "бомж–стайл" і уявляти себе злющою відьмою. А можна просто сидіти з чашкою ароматного напою, фентезі книгою та уявляти себе супергеройкою. Правда більшість з них юні до 20–річні невинні та милі створіння. А не особа, що вважає себе жіночкою в літах, бо як різко встає, то паморочиться в голові. Та байдуже, це ж фантазії. Хоч голою на мітлі літай, це твій світ.

Я звісно обрала б другий варіант. Менш ексцентричний і травматичний, повірте мені. Бо те що сталося зі мною цього літа назавжди змінило життя. А все дякуючи бабусі:

–Варю, сьогодні таке свято, а ти зі своїми штуками сидиш. Біля річки вже багаття готують.

–Бабусь, це електронна книга. Ну куди мені йти? То розваги для дівчаток, а не для тіток.

–Ти ба, тітка обізвалась. Ану відклала цю чортівню, прости Господи, вдягнулась і пішла гуляти! Приїхала в село відпочити, подихати свіжим повітрям і цілий день в хаті. Ану марш!

Зі старшими не сперечаються, особливо з моєю бабусею. Тому пішла я вибирати щось пристойне на свято Купала. Колись обожнювала дивитись як співають дівчата і стрибати з татом через багаття, а підрісши ще й з парубками, вірніше з одним – Юрком. Потім кидати в річку сплетені віночки та із захопленням спостерігати як найсміливіші йдуть до лісу шукати папороть. Правда поверталися ні з чим, хоча розповідали моторошні казки про химер, чортів і ще якісь дурниці. Ми звісно охали-ахали, а потім сміялися з цих вигадок.

–Варунь, на ось вдягни, зніми те неподобство діряве. Що за мода пішла? Тьфу. – Це на мою оверсайз футболку аля "погризли собаки".

–Ба, це що? Це скільки їй років?

–Не кривися, ще стільки проживе. Чистенька, для тебе берегла.

Переді мною лягла вишиванка. Справжня, з льону і вручну вишитими червоними трояндами. Рукава широкі, розшиті від плеча і до низу.

–Та ні, вона неймовірна. Дякую.

Ось така сучасна українка, в джинсах та вишиванці попрямувала на свято. Я навіть почувала себе в такому одязі особливо, хотілося розправити плечі і йти впевненою ходою, мов цариця. Забула додати, що бабуся ну дуже захотіла заплести косу, дякувати довга руда копна дозволяла, і причепити малесеньку квітку біля вуха, сказавши, що то оберіг. Дивина та й годі.

–Варя, який вигляд. А казала не прийдеш, – щебетали моя подруга дитинства Леся.

–Вирішила зробити сюрприз. Що в нас сьогодні по програмі?

–Як завжди: концерт, вогонь, кидання вінків, розваги. А потім можемо й відмітити, – підморгнув мені Олексій.

–Ти сьогодні чарівна і якась незвична, щось в тобі змінилося, – заблищали в Юрка очі, мов у хижака чи ловеласа.

–Не вигадуй, я вже не змінююсь, хіба старішаю.

–Так, Юрко, відлипни, готуйтеся, збирайте поліняки, а ми вінки плести, – потягнула Леська до лугу.

–Ну які вінки, я вже забула як це робиться. Та й хто його ловити буде? Я ж тепер вільна і незалежна!

–Варю, коли ти такою занудою стала? От сьогодні хтось і зловить, – щось мені не подобається цей загадковий тон.

Походивши між квітами, споглядаючи за іншими, я ніби відчула себе знову маленькою дівчинкою, що вірить в дива. Як сплела вінок і не помітила. Яскрава конюшина, дрібні ромашки, якісь жовті квіточки та колоски пшениці. Спокій і безмежне щастя в серці. Та раптом, із шелестом вітру до мене долинув стогін і прохання про допомогу. Обернулась. Нікого. І знову стогін. Так чомусь страшно стало, боляче. Я підірвалась та кинулась на голос. В проліску побачила дівчину, що лежала під кущем калини і ледве дихала.

–Що сталось? Вам погано? Кров! У вас кров!

З жахом дивлюсь на дівчину у чомусь на кшталт довгої вишитої сорочки з ножем у руці. Вона самогубця? Оборонялась?

–Знайшла. Тримай. Врятуй їх. Вона прийде сьогодні. Врятуй.

Оце марить, ще й кинджал тицяє мені. Так телефон де? 

–Прошу. Візьми. Останнє бажання.

Беру ніж, ні, здається кинджал, знаючи як дико це виглядає. Дідько де цей клятий гаджет? Немає. Обертаюсь до пораненої і не вірю очам. Дівчину почало затягувати корінням і мохом, мов чиїмись волохатими лапами. Вже за мить під кущем була лише трава. Та як же це? Затуляю рота рукою, щоб не закричати, і задкую якомога далі звідси. Дідько, тут кіно знімають чи бавляться фанати косплею? Може, Леська забула повідомити, що цього року відтворюють якусь театральну виставу? Я покрутилася, задерла голову, та камер чи інших людей не знайшла.

–Варя, ти де? Ау! – Почувся голос подруги і я мерщій чкурнула до неї.

–Я тут. Що таке? – Намагаюся говорити якомога спокійніше, ховаю руку зі зброєю.

–Тьфу ти, налякала. Де тебе носило? Вже треба йти. Що там в тебе?

–Нічого цікавого. Так, вирішила прогулятися.

–Ану покажи. Ого, де ти такий кинджал відхопила?